Франческа. Володарка офіцерського жетона - Дорж Бату
Бо Вескотт, як і моя напарниця, не любить змін. Єдина зміна, яку полковник цілком нормально сприймає, це зміна країни. Тобто еміграція. А я емігрант. Приїжджий. Я приїхав з іншої країни, з іншого континенту, з іншої культури. Я носій інших мов. Але я щодня приїжджаю на роботу на шосту ранку (хоч можу на годину пізніше). Приїжджаю, щоб устигнути на церемонію підняття прапора, на виконання гімну і на щоденну промову командира.
Я цивільний, і для мене ця церемонія не обов’язкова. Але я приїжджаю щодня о шостій ранку віддати шану країні, яка стала моїм домом.
Так само, як вона стала домом для рядового Чандри з Індії, для рядового Саабі з Іраку, для капрала Алмейда з Бразилії, для сержанта Ґутьєреса з Мексики, для етнічного поляка сержанта Маковскі і для багатьох інших із нашої бази.
Полковник Вескотт ніколи не зважав на те, яке громадянство було в солдата, який несе службу під прапором США. Солдат може бути мусульманином, мати алергію на глютен, бути веганом, демократом чи республіканцем, ґеєм, адептом церкви Літаючого Макаронного Монстра. Та якщо він служить тому самому прапорові, що й уся база, то він побратим. Ну, а побратим — самі знаєте, що це таке.
Якось я спитав у полковника: «Народитися під одним прапором, а служити іншому — чи немає в цьому конфлікту?»
— Джорджіо, в житті часто так буває, що людина переїжджає жити в інші місця, в іншу країну. Ти ж бурят-монгол і повинен це знати. Для тебе це звично, ви ж кочовики, так? Людина живе на землі, яка її прихистила, на цій землі ростуть її діти. Це цілком природно — служити тій землі, де живеш. Байдуже, під яким прапором ти народився. Важливо, що ти захищаєш ту землю, на якій живеш!
— Ну, а предки, культура, мова?
— А як стосуються предки, культура й мова захисту тієї землі, де ти живеш? Шануй предків, культуру, мову — хто ж боронить? Але ти живеш на цій землі, тож захищай її!
— Різні націоналістичні партії, наприклад, у різних країнах, говорять, що справжнім патріотом може бути тільки той, хто належить до титульної нації…
— Джорджіо, це bullshit! Огидний, середньовічний і тупий bullshit! Цю країну створювали люди різної крові. Так було, є і буде. Вираз «титульна нація» помер разом із Гітлером, хай його чорти на тому світі підсмажать! Ти монгол, і ви разом із напарницею-сицилійкою коригуєте траєкторії космічних кораблів, яка на хер «титульна нація»?! Я згодний із тим, що має бути основна мова спілкування. Тут англійська, у Франції французька, у Німеччині німецька, в Україні українська. Бо мова — це ідентифікатор нації. А не національність, Джорджіо. Нація і національність — це різні речі!
Вескотт зануда й консерватор. Він п’є тільки один сорт віскі та вважає, що треба захищати ту країну, в якій живеш.
* * *
Зранку я одразу помітив, що щось змінилося. Столи й комп’ютери були на місці, інтер’єр той самий, що й минулої п’ятниці, Франческа ніби така сама — спідничка, рожева блузка, чорний піджак, багато макія…
Франческа! Франческа явилася на роботу без своїх фірмових кучерів! На плечі напарниці спадало ідеально пряме чорне, як сицилійська ніч, волосся.
— Ciao, ragazza mia! [2] Гарна зачіска! — сказав я після секундної паузи.
Дівчина якось дивно на мене подивилася й спитала:
— Ciao, Giorgio, аmico mio! [3] Тобі справді подобається?
Я, скажу чесно, не був готовий до такого повороту. Зазвичай після однозначного компліменту американці говорять «дякую», і на тому обмін люб’язностями завершено. Якщо, звісно, перша сторона не захоче посилити комплімент, що трапляється доволі часто. Тепер же питання було поставлено так, ніби Франческа запідозрила мене в нещирості.
— Кгм… Ееее… Пряме волосся кардинально змінило твій вигляд, — я зробив відчайдушну спробу вийти з цієї незручної для мене ситуації.
— Як змінило? На краще чи на гірше? — напарниця вчепилася в мене, наче бульдог.
— Ну… Не можна так одразу сказати, на краще чи на гірше — змінило і все! Залежно з якого боку глянути! — я викручувався, як вуж.
— Джорджіо, ти в довбану дипломатію тут не грайся! Відповідай прямо: хріново мені з прямим волоссям чи ні?! — Франческа була настроєна рішуче, як слідчий, що за будь-яку ціну хоче вибити з підозрюваного щиросерде зізнання.
Я спокійно пройшов, сів за свій стіл і обережно виглянув з-за комп’ютера:
— Чессіно, вигляд у тебе чудовий. Маєш блискуче, ідеально випрямлене чорне волосся. Чесно, я не знаю, чим саме ти так майстерно розкрутила свої жорсткі кучері. Добра робота!
— Я годину сиділа, прасувала! — пожалілася дівчина. — Кучері ніяк не хотіли розкручуватися!
— Але ж ти їх таки розкрутила! Молодець!
— А варто було?
— Залежить, яку мету ти перед собою ставила. Якщо змінити імідж — тобі це вдалося на всі сто!
— Ти клятий журналіст! Можеш не морочити мені голову своїми гімняними маніпуляціями і сказати прямо: тобі подобаються кучері чи пряме волосся?!
Вона мене загнала в кут.
— Чессіно. Якщо чесно, то мені більше подобалися кучері…
— То чого ж ти мені тоді стільки часу мозок виїдав?! Не міг одразу сказати?!
— Пілоти, привіт! — до нас зайшла Сара МакКарті.
Сержант мала звичний для нас вигляд — військова форма, чорні кучері, акуратно скручені в «дульку», а обличчя заховане під натягнуте на самі очі кепі. Словом, строга Сара-сержант разюче відрізнялася від Сари-балерини — романтичної дівчини в легкій сукні та з розпущеним волоссям.
— О, Франческо, в тебе нова зачіска! — оцінила Сара. — Клас! Ти дуже змінилася!
— У який бік? — одразу пішла в наступ напарниця.
— Пряме волосся тобі до лиця, але мені більше подобалися кучерики, — засміялася Сара.
Франческа метнула на мене переможний погляд:
— Учись, як треба відповідати!
— Я всього-на-всього хотів бути чемним!
— «Чемним»! Мені не треба, щоб ти був чемним, мені треба, щоб ти був чесний!
— Оце тобі на! Я ще ж і винний! — образився я.
— Що тут у вас сталося? Чого ви сваритеся? — спитала Сара.
— Бо Джорджіо виконує танець під назвою «Тридцять три китайські церемонії»! Не міг одразу сказати, що мені пряме волосся не личить! Довелося із нього обценьками витягувати!
— Я похвалив зусилля!
— А я хотіла почути правду!
Сара засміялася:
— Джорджіо просто хотів бути джентльменом! Чесно кажучи, я на його місці вчинила б так само. Я ж сказала, що тобі личить!
— Але потім ти сказала, що кучері мені личать більше!
— Це моя суб’єктивна думка, — відрізала Сара. — І я маю на неї повне право. Ти мене спитала, «в який бік» ти змінилася, маючи на увазі, пасує тобі чи ні. Було таке?
— Було таке, — погодилася Франческа.
— А я тобі відповіла. Сказала свою думку, але аж після того, як ти спитала. Як я зрозуміла, Джорджіо вчинив так само — то чого ти на нього накинулася?
— Він не одразу сказав, коли я його спитала!
Я ображено мовчав, складаючи план корекцій на день.
— Він мав право взагалі не висловлювати своєї думки, — Сара розвела руками. — І якщо ти так реагуєш на його чемність, то я б на його місці взагалі надалі мовчала б!
Франческа зрозуміла, що перегнула палицю. Вона встала, підійшла до мене, присіла й зробила жалісливі очі:
— Джорджіо, пробач мені, будь ласка! Пробач мені, я дурна й більше
