Синi етюди - Микола Хвильовий
…I знову зими не було, i було мокро i осiнньо… I припадала осiнь до Оксаниного серця i стискала його.
Але не гадала Оксана, що в цiй чвирi життя кине свою першу важку тiнь на її прекрасну молодiсть, i тому, коли їй було переказано, що Мишко виїхав з Дамаївки, вона навiть здивувалася: як, невже зовсiм? Їй сказали, що зовсiм. Вона не заплакала, вона навiть. не почула, як їй заболiло - так пекуче заболiло. Вона пiшла на Полтавський шлях i дивилась у той бiк, на Полтаву. I пригадала липневу нiч i неяснi дзвони iз степу. Потiм сiла на зрубаного дуба й дивилась на болото. Вiтер носився по Комарiвцi - чiткий, колючий, жорстокий. I знову, як крiзь сон, солодкi ночi й зорi в синiм маревi. Але треба було щось думати. I надумала:
- Пiду.
I пiшла. Коли б вона читала "Кобзаря", вона б знала Катерину, але вона була неписьменна. Вона чула тiльки про Київ, а що Мишко - ах, Мишко! Мишко!..
Увечерi Оксана зiбрала таке-сяке шмаття й вийшла за ворота. Сiрiло, й дощу не було. Сунулись хмари невiдомо куди, сунулись далеко-далеко - у далечiнь. Чоботи грузли в багнi, а навкруги голе поле й тиша. I ще мрiяла про липневi свiтанки, про неяснi дзвони iз степу. Думала про великi мiста i ще про щось незнайоме, таємне. Зрiдка назустрiч їй тягнулися пiдводи, iз станцiї їхали. Конi пнулися i з великим напруженням витягали з багна вози. Люди пiдозрiло оглядали її, оглядалися i ще раз оглядали. Проходили верстви, проходили й гони, а кривi очi виразно, з сумом дивилися на мовчазнi станцiйнi вогнi, що заблищали за могилами. На обличчi застигла скорботна, ледве помiтна посмiшка. Гетьманський лiс залишився далеко збоку, а вона дивилася на нього й згадувала Мишка i його жагучий шепiт на соломi. Знову налетiла темна хмара й забризкали сiрi води. Повернулася - Комарiвки не видно. Було тоскно й було радiсно. Згадала газети, батьковi цигарки й подумала: це темне життя, а хотiлося свiтлого, молодого, як молодик. Станцiйнi вогнi наближалися. Зупинилася бiля верстового стовпа вiдпочити.
…Недалеко прокричав паровик, показалося червоне око. З шумом пролетiв поїзд i зник в далинi.
Оксана пiдходила до семафора.
КОЛОНIЇ, ВIЛЛИ…
Так от: єсть вiлли, бiля мiста в кучерявих лiсах засiли, i шосе до них гадючиться. Єсть вiлли, єсть i колонiї - дитячi. Вiлли: специ, їхнi жiнки вiдповiдальнi, взагалi - квалiфiкацiя, цвiт. Ну…
- Ну, я цю гладку корову й близько не допустила б. Ганьба! Годуємо паразитiв.
- Да, непорядки.
А вдруге вже друга на першу:
- Подумайте: їй одно мiсце на вiллi, а вона.цiлу сем'ю притягла, ще й "друга дома" притягла… Безобразiє…
…Отара бiлорогих баранцiв посунула до сонця: то хмари, то небо за голубе поле… Ну…
I третя на другу:
- Сволоч! В городi одержує тринадцять пайок, ще й тут у три горла.
Їдять шоколад, п'ють каву, молоко - поправляються. Так живуть.
Синiє вечiр - пiд'їжджають автомобiлi. Тодi гостi їдять i всi їдять.
…Слобожанськi лiси й тракти i досi були тривожнi. Ходять бандити по лiсах. На вiллах тихо тому. Купражили гультяї колись, лiтали по шосе мотори, кавалькади, й гомонiв лiс вiд музики, гамiр буржуйський, купецький ходив по корчах… Тепер тихо, тепер їдять…
…Колонiї пiшли далеко в лiси. От колонiя, скажемо. Цвiтуть дiти, ростуть з молодняком дубовим, бронзовi шиї, очi блищать, як спiлi вишнi пiсля дощу. В колонiї виховательки - тьотя Бася, соцвосниця… да…
Господарською частиною завiдує Гiль. Гiль ходить i спiває: "Ми смєло в бой пайдьом за власть совєтов"… Цiлий день спiває. Соловей. Очi йому теж цвiтуть, як спiлi вишнi пiсля дощу. Звiдки вiн - бородатий, мамулуватий? Хто його знає - революцiя родила. I вiн у свою матiр конче закоханий - у революцiю. Не знає нiчого, крiм цiєї пiснi,- i не треба.
- Та покиньте ви спiвати,- кричить Анфиса Павлiвна, гладка, охайна - нiмецької породи.
Гiль зникає.
Є ще стара дiва - Павлина Анфисiвна,- так кажуть, так звуть,- це не так.
Ну, i так далi…
Тьотя Бася - фанатичка. Зустрiчає незнайому жiнку:
- Що ви читали з жiночої справи? Що? Бебеля "Женщина i соцiалiзм" не читали? Та невже?
Витягає "Женщину i соцiалiзм". Читає, слухачi тiкають. Вона молиться на Коллонтай i Лiлiну. А Анфиса Павлiвна розказує анекдоти:
- Я вам по секрету. Цiлий скандал був… Коллонтай кричить:
"Стерво! Тебе в публiчний дом". А Лiлiна як схопиться: "Ах ти розпусто! Тобi жалко, що я з Зiнов'євим живу?" Ха! А вона ж молода, а та стара.
Павлина Анфисiвна, як заходить сонце, iде до ставка, до купальнi, роздягається, оглядає тiло й зiтхає. Спiває з натхненням: "Мiсяченьку блiдолиций, за хмари швидше ти б сховавсь".
У ставку купається сонце - на нiч. Десь далеко залiзниця, десь потяг далеко.
Б'ють корову в кошарi. Корова замукала й рогами - в землю. Пахне кiзяками, парним молоком i свiжою кров'ю. Прибiгла економка (це вiлла):
- Када ви, наконєц, убйотє єйо?
- Та зараз.
- …Та сiчас,- кричить економка i бiжить - її покликано. Сидiр чухається:
- От стерво! Жалко їй народного добра.
Микита не чухається:
- Нехай. Все одно вже сховав.
Здивований Сидiр:
- Що?
- Мнясо!
- Те, що буде?.. Тьху! От практикант!
Микита закурив цигарку.
Пахне зеленню, пахне кiзяками.
Сидiр умочив у цеберку ножа й перехрестився:
- Яке-небудь стерво, та ще й лiзе. А спитати б тебе: де ти було, як ми власть завойовували? Ех! Одно слово - ех! Та й тiльки.
Потiм вiн рiже, але не мовчить.
- Бiльшовицька власть, щоб ти знала, не печериця печена. Це значить воля й свобода. Як ти набиваєш собi пельку, то й iншим не перешкоджай. О!
Микита хитає головою:
- Правильно!…Вони рiжуть корову.
В колонiї сiдають обiдати. Виховательки, дiти.
Анфиса Павлiвна подивилась на Павлину Анфисiвну та й подавилась. Павлина Анфисiвна сама ж невиннiсть: вона ж не знала, що Анфиса Павлiвна дитячу котлету їла.
Анфиса Павлiвна запивала водою:
- Хотiла попробувати… Павлина Анфисiвна:
- Так, так…
