Синi етюди - Микола Хвильовий

XVI

Навiщо стiльки роздiлiв?

Така психологiя творчого iнтелекту: дати якомога бiльш навiть тодi, коли не можна.

XVII

Ранком заявив вiдповiдальному, щоб пiдшукав йому заступника.

Спокiйно:

- Добре.

Чуття казало:

- Тепер багато знайдеться.

Стрiчав руду борiдку - це не вiдповiдальний. Хазяйка стала суворiша. Шкiц у трестi заправило. Каже:

- Практика - велика рiч, хоч i життьова пошлiсть.

Тiльки Нюся. А хазяйка стала ще нахабнiша.

Не знав, що буде далi, i не цiкавився. Без посади? Добре. Далi. Однаковiсiнько.

Iшов мiський вечiр: фаркали лiхтарi, шумувало на тротуарах, а брук - тихше.

Сидiв проти Нюсi. Нюся не говорила про Хмельниччину - дивно.

З вiкна видно третину мiста - з другого поверху. Мiсто загадкове, надмiрне. Уносить ген-ген: чогось згадуються лицарськi часи в Нiмеччинi, потiм бараки з тифозними - тифознi залишились, а вороги прийшли. Тифознi в гарячцi, а палати сумнi. I думають палати велику народну думу: де правда?

…Iшов мiський вечiр, фаркали люкси, шумувало на тротуарах, а брук - тихше…

- А я вам хочу ще сказати.

Це Нюся.

Карк:

- Говорiть.

- Не думаєте ви, що на Волинi й сьогоднi лiс шумить? Я гадаю, що шумить. Я в цей момент на Волинi.

…Як i завжди в тиху погоду, струмками вiдходив за обрiй дим - над вечором, над мiстом.

Редактор Карк:

- А я от: Запорiжжя, Хортиця. Навiщо було бунтувати? Я щоденно читаю голоднi iнформацiї з Запорiжжя. I я згадую тiльки, що це була житниця.

На столi стояли фарфоровi чашки. Це тi, що лiкар ховав.

Карк згадав: український мужик нiколи не бачив фарфорових чашок, а потiм вiн пiшов у повстанцi - i бачив чашки. Але вiн не пив з тих чашок - йому нiколи. Український мужик i на заводi - вiн усюди український. Буває вiн пролетар - таких багато. Вiн бiльшовик i вмiє умирати.

Це було в листопадi. Український мужик бiг обiдраний i темний, з гарячими очима, з порожнiми руками на багнети - чимало їх бiгло. Вони умiли умирати. Тодi вiтер носився з листям. Було й так: приїздили до нього, ставили його до стiнки розстрiлювати. А вiн казав:

- Простiть, господа… чи то пак, як вас…

Було ще й у ярках - ярки багато знають…

Я: на те революцiя, на те боротьба.

Вiн, редактор Карк:

- А все-таки вклоняюсь тобi, мiй героїчний народе! Твоєю кров'ю ми окропили три чверти пройденої нами путi до соцiалiзму. Почалося з волинцiв та iзмаїльцiв у Петроградi; продовжується в посьолках Донеччини, в шахтах i на тихих чебрецевих ланах.

Так от. Карк казав:

- Невже я зайвий чоловiк тому, що люблю безумно Україну?

Нюся пiдвела очi, подивилась на Карка й узяла його руку. Вона сказала:

- Я так її, я так люблю мою Україну убогу, що прокляну Святого Бога, за неї душу погублю.

…Було тихо. Вулицею пролетiла прольотка. Карк схилив голову: - Нас не зрозумiють: як погубити?

…Було тихо.

Нюся заговорила ледве чутно:

- Моя мама рада, що нема вибухiв, а я не рада. Свiдомiстю моєї мами життя керує, а моєю нi. Чого це? Я вночi прокидаюсь i прислухаюсь, i менi здається, що я в оселях i там громи. Потiм гайдамаччина, махновськi рейди, тачанки, а над ними я горлицею. Як менi хочеться бути горлицею! У нас у маєтку був байрак, i там реп'яхи. Коли пiдходила до них, вiдтiля пурхали горлицi й летiли до лiсу. Потiм до нас прийшли селяни, лаяли нас, i ми поїхали в мiсто.

Карк пiдвiвся й нервово заходив по кiмнатi. Пiшов до вiкна. Вбирав у груди свiже повiтря. На першому поверсi грали на пiанiно щось стародавнє, далеке. Було в головi: чия музика? Вердi? Стукало в голову:

- Ала-верди! Ала-верди!

I ще:

- Губ-трамот! Ала-верди!

Нюся покликала:

- Вам боляче? Скажiть правду!

Вiн:

- Не знаю, я дивлюся вгору - там синьо i нiчого не видно, а я щось знаю. Його нiхто не бачить, а я почуваю. Налетить вiтер, розвiє його - я про дим - i нiчого не буде. Загориться будинок, i довго на всю вулицю йде дух. Тодi буває тоскно.

Нюся:

- Все так, все дим! Я бачила вчора книжечку, червона, для молодi, про козаччину. Малюнки там. Один малюнок: козаки на морi - величний малюнок. Над ними буревiсники, над ними в хмарах сховано блукають бурi. Пiд ними морська безодня. Це символ безумства хоробрих. I от пiд малюнком напис: "Козаки випливають грабувати турецькi мiста". I текст вiдповiдний… Може, й козаччина через сто лiт буде дим…

Карк зблiд i схопився з канапи. Але не повiрив тому, що хотiлось. I було тоскно.

Карк пiшов у свою кiмнату, сiв бiля столу, в якому був бравнiнг.

Так просидiв до трьох годин ночi.

…Близько вiкна пролетiла пташина, гасли зорi. На мiськiй баштi загорiвся циферблат.

XVIII

Новелу скiнчено… Що? Так, скiнчено…

…Велике промислове мiсто, велике, але не величне: забуло слобожанське народження, забуло слобожанськi полки…

…А проте чудовi легенди революцiї теж виростають тут.

Нарештi коментарiй i дiєвi особи:

1. Автор.

2. Читач.

Читач. Послухай, шановний авторе, де ж твоє авторське обличчя?

Автор. Любий мiй читачу, це ж Каркiв щоденник (для того: розкрити природу типа), i тiльки зрiдка проривався я.

Читач. Ну, а хто ж ти, шановний авторе?

Автор. Милий мiй читачу, редактор Карк думає, що я - раrvenu.

Читач став бiля вiкна i замислився.

Автор. По-мойому, я виконав своє завдання. Га?

Читач мовчав.

У кiмнату влетiв запашний вiтер.

У далекiй кузнi спiвали молотки.

За вiкном стояв город у вечоровiй задумi.

А на горизонтi вiдходило шосе в степову бур'янову безвiсть.

КIТ У ЧОБОТЯХ

I

Отже, про глухе слово: Гапка - глухо, ми її не Гапка, а товариш Жучок. Це так, а то - глухо.

А от гаптувати - це яскраво, бо гаптувати: вишивати золотом або срiблом.

…А то буває гаптований захiд, буває схiд, це коли пiдводиться або лягає заграва.

Гаптований - запашне слово, як буває лан у вереснi або трави в сiновалах - трави, коли йде з них дух бiляплавневої осоки.

Гапка - це глухо. Ми її: товариш Жучок.

I личить.

…От вона:

Це тип: "кiт у чоботях"? Знаєте малюнки за дитинства: "кiт у чоботях"? Вiн дуже комiчний. Але вiн теплий i близький, як неньчина рука з синьою жилкою, як прозорий вечiр у червiнцях осени.

"Кiт у чоботях" - це