Синi етюди - Микола Хвильовий

- I-го-го! I-го-го!

I чути було ще тоскний заспiв:

Не за Ленiна, не за Троцького…

А в другiм кiнцi спiвали:

Чий я козак, звуся Воля,

Українець з Гуляй-Поля.

Гей шумуй, моє вино,

Йде за правдою Махно!

Бiля Оксани лежав Мишко, мовчки цiлував їй волосся, а вона мовчала. Мишко брав її руку й теж цiлував. Оксана пручалась тихо.

- Господи, не треба, у мене руки бруднi.

Мишко важко дихав i уперто не пускав її руки. Було тремтiння. I так цiлу нiч: вiн її руки цiлував, а вона пручалась. Iнодi вiн її брав за груди, але зараз же "вибачався" i казав, що це якось так. Свiтало - i вони розходились. Дивно, яка нiч була коротка! Оксана козою бiгла додому, i цiлий день туманiло в головi.

…А вiд дощок вiдпливав човен, а десь дзвенiли червонi дзвони зорi.

II

Минали днi, i в спогадах поринали ночi. Як це: десь бiля Диканьки є село i хутiр - а що тут ранiше було? До татарви? Га? Так, село i хутiр - i далi-далi… А що через сорок вiкiв? Га? Гоголь, Мазепа, Карло XII.

Моя люба соцiалiстична Україно! Степи, шулiка, i лiтнє сонце вiдходить за обрiй, а за ним молочна стежка спiває бiлих, а може, й червiнькових пiсень, мукають корови, з пасовиська бредуть - i далi-далi. Ферми, електричнi плуги… машини, фабрики, заводи… Ах!.. I далi-далi… Молочна стежка спiває - яких пiсень?..

Iшло лiто, курiли сiновали, думали пiдстриженi луки. Проходили громовицi, вiдходили блискавицi - далеко-далеко, тiльки на обрiї блимало золото, i рiка тихо хоронила пiслядощовий глибокий смуток.

Мишко казав Оксанi:

- Я скоро поїду до мiста. I ти поїдеш. Я докiнчу науку - тепер тихо. Тепер можна, i ти будеш учитись. Тепер усiм можна, тепер для бiдних школа.

Оксана не любила комунiстiв, усе село не любило, а в Мишчиних очах стояло кохання, i вона вже любила комунiстiв.

…У липнi ночi були душнi, iз степiв дзвонило - неясно, iз невiдомих химерних дзвонiв. Тодi Мишко казав:

- Оксаночко, яке життя! Хоч би скорiш до мiста. Як менi хочеться до мiста. У Київ поїду я…

Думала про життя, думала про Київ, думала, що в Києвi невiдоме життя, думала про великi мiста, де курить химерно, i хотiлось до великих мiст, до життя.

I ще проходили днi, i в спогадах поринали ночi. I знову курiли сiновали. Але стало неспокiйно.

В Дамаївцi партизани вбили двох комунiстiв, а Мишко втiк.

Iз повiту приїхав карний загiн. I Мишко знову збирав продподаток, але в Комарiвку їздив рiдко, бо боязко було. Коли приїздив - був несмiливий, прислухався, не говорив про чудесне, тiльки Оксанi чудесно було.

I от: Оксана до колодязя йшла, назустрiч - Гандзя.

Гандзя:

- Чула… виїздить твiй?

Захмарилось обличчя:

- Не знаю.

Оксанi й гарно було, i погано було - чи вiзьме й її з собою?

Каже Гандзя:

- Не випускай: комунiст гарний - може, ожениться… Та тiльки чорт їх розбере. Мiй дiд крiпак був, розказував, як колись такi ж паничi теж установлювали власть. Бувало й так, що селянок брали, а бувало й так, що дурили тiльки.

Оксана замислилась i пiшла на вигiн, дивилась i прислухалась, як за суховiєм вечiр тече. Згадувала, що комунiст їй казав.

Вiн такий несмiливий, а каже так хороше.

…На свiтанку пiсля однiєї солодкої ночi Мишко вiддався Оксанi й Оксана вiддалася Мишковi. Гандзя й Павло спали, а вони не спали. Тодi в клунi було тихо, тiльки зрiдка миша шарудiла в золотiй соломi…

Ах, яка тодi була чудова нiч!

У неї такi тугi зiтхання, як яблука з антонiвки, i величезнi очi, де цвiте життя, щирiсть i тихий сум кохання… Хто бував на соломi?.. Тодi було передосiнньо. На вигонi вистукував перепел, а серця не чути було. Iшов дух вiд свiжих снопiв i нагадував широкi, безмежнi лани. Крiзь щiлину жеврiла зоря. Тодi Мишко згадав, що в цю мить (читав десь) цвiтуть на серцi чайнi троянди. А Оксана не призналася Гандзi - їй гарно було хоронити в собi велику таємницю зачаття. Тiльки в її кривих японських очах вiдбився передосiннiй зажурений шелест тополi i серпневе виглядали її груди, наче стiжки молодi на стернi блiдiй.

Оксана вже не ходила до дощок вичiкувати човна iз-за коси. Вона знала, що скоро приїде Мишко, забере її з собою i вони поїдуть у далеке, невiдоме мiсто. Туди - далi - далi, де курить i дзвонить життя, найбiльше, наймолодше. Боялась тiльки, щоб повстанцi Мишка не вбили: вони частiш чужинцiв убивали, а вiн був чужинець - з iншої губернiї.

Потiм пiшли дощi i зелина зажурилась. Зрiзали очерет, i сумно стало на рiчцi. В Дамаївцi майже кожного дня ховали когось, i похороннi дзвони заповнювали рiчку - голу, сиротливу, осiнню, заповнювали її глибiнь. Комарiвка слухала цi дзвони й дивилась на хмурий гетьманський лiс, на змарнiлi степи.

Потiм iще пiшли дощi.

III

Зими не було, й знову було мокро й осiнньо. Мишко чекав наказу виїхати до мiста й уже майже не їздив у Комарiвку. Партизани вже не ховались у лiсах i приходили з повинною. Лiси були нуднi й жорстокi, чорнi, як смерть, вишкiрялись навiть. Оксана почула, що вона завагiтнiла. Уночi вона лапала свiй живiт, їй здавалося, що вiн росте й вона це почуває.

Виходила на вигiн, дивилася на поле, на тумани, до станцiї (за сорок верст Кочубеївка була), i були гони, i верстви, i тракт, i стовпи, i було тоскно, i хотiлося невiдомого. А вдома батько сюсюкав, i мати сюсюкала, i комунiю лаяли, i ще раз її лаяли.

Дiвчата повернулися з бурякiв i вечорницi улаштовували - i не хотiлось на вечорницi. Увечерi батько приносив газету й крутив з неї цигарки, а Оксана дивилась на рядки й думала, що там написано про Київ, про мiсто. А батько ще приносив газеnи - у волостi їх багато, й нiхто їх не читав, вони лежали в шафi в писаря i їх крали з нього курiї, а на базарi говорили про Петлюру, про румунiв, про кiнець Радянської влади.

За цiлий мiсяць Мишко приїздив один раз - i вже не говорив, а коли говорив, то про якусь суворiсть, про нудоту