Самоцвіт семи зірок - Брем Стокер

Вона швидко поглянула на кожного з нас.

— Про це ви говорили, коли я увійшла? Добре! Зачекаю, але, сподіваюся, це триватиме не надто довго. Батькове нездужання дуже на мене впливає. Недавно я відчула, що мої нерви не витримують, тому вирішила прогулятися парком. Хотіла б попросити вас, містере Росс, якщо ви не проти, побути в цей час із батьком. Тоді я буду спокійна.

Я з готовністю підвівся, радіючи тому, що бідолашна дівчина вийде на прогулянку. Вона мала жахливо втомлений і виснажений вигляд, а від її блідих щік мені заболіло серце. Я пішов у кімнату хворого і сів на своє звичне місце. Саме чергувала місіс Грант, ми вирішили, що протягом дня достатньо й однієї людини. Коли я увійшов, вона скористалась нагодою, щоб зайнятися хатніми справами.

Жалюзі були відкриті, але вікна виходили на північ і це пом’якшувало палючі промені сонця. Я довго сидів, роздумуючи над усім, що розповів мені містер Корбек, намагаючись знайти зв’язок між тими дивами і подіями, які сталися в цьому домі. Деколи на мене напливали вагання, і я сумнівався навіть у тому, що бачив на власні очі. Я постійно згадував попередження досвідченого детектива. Він вважав містера Корбека вмілим брехуном, а міс Трелоні — його спільницею! Маргарет — зловмисниця! Та я життя віддам за її честь!

Аж раптом поруч пролунав сильний владний голос. Я аж стрепенувся: хворий прокинувся і заговорив!

— Хто ви? Що ви тут робите? — запитав він.

Хоч як уявляли ми собі його пробудження, та ніхто й гадки не мав, що він одразу опанує себе. Я був такий здивований, що майже автоматично відповів:

— Моє ім’я Росс. Я вас доглядаю!

Якусь мить він здивовано мовчав, а тоді запитав:

— Доглядаєте мене? Що ви маєте на увазі? — тут його погляд впав на забинтоване зап’ястя. — Ви лікар?

Я мало не посміхнувся у відповідь.

— Ні, сер!

— Чому ж ви тут? Якщо не лікар, то хто ви?

Його тон став знову владним. Маргарет! Я повинен думати про Маргарет! — збагнув я. Це її батько, який іще нічого про мене не знає, навіть про моє існування. Звісно, його зацікавить те, чому ми приятелюємо з його донькою. Зазвичай батьки трохи ревнують у таких справах, тож я не повинен робити нічого, що могло б поставити її в незручне становище.

— Я адвокат, друг вашої дочки. Напевне, моя професія спонукала її покликати мене, коли вона вирішила, що вас убили. Згодом ми заприятелювали з нею, тож вона дозволила бути мені коло вас.

Містер Трелоні був меткий на розум. Він пильно вдивлявся в мене, поки я говорив, а його пронизливі очі, здавалося, читали мої думки. На моє полегшення, він більше нічого не сказав про цю справу, взявши мої слова на віру. Раптово він сказав:

— Вона думала, що мене вбили! Це сталося минулої ночі?

— Ні, чотири дні тому!

Він був спантеличений. Заговоривши вперше, він сів у ліжку, а тепер, здавалося, ладен з нього вискочити. Проте він узяв себе в руки, відкинувся назад на подушки і тихо заговорив:

— Розкажіть мені все! Все, що знаєте! Кожну деталь! Але зачекайте: спершу зачиніть двері! Я хочу знати, як воно все сталося, перш ніж когось побачу.

Його останні слова змусили моє серце підскочити. «Когось!» Мене він, очевидно, вважав винятком. Зважаючи на мої теперішні відчуття до його дочки, це була утішна думка. Я підійшов до дверей і м’яко повернув ключа. Коли я повернувся, він знову сидів.

— Продовжуйте! — наказав він.

Я розповів йому про все, що сталося, відколи я прийшов у цей дім. Певна річ, я промовчав про свої почуття до Маргарет і говорив лише про те, що він повинен був знати. Щодо Корбека я сказав, що він знайшов якісь світильники, а тоді розповів про їх зникнення, а потім про те, як вони були знайдені у будинку.

Містер Трелоні незворушно слухав мене. Часом очі його спалахували, а міцні пальці неушкодженої руки стискали простирадло, стягуючи його довгими складками. Це було особливо помітно, коли я розповів йому про повернення Корбека і про те, як світильники знайшлися в будуарі. Таємничі події, які найбільше нас бентежили, здавалося, не дуже його цікавили — він ніби усе вже знав. Найбільше його схвилювала розповідь про постріли Доу. Швидко поглянувши на пошкоджену шафку, він пробурмотів: «Телепень!» Коли я розповідав про тривогу дочки за нього, її безмежну турботу і відданість, ніжну любов, яку вона виказувала, він був дуже зворушений. З прихованим подивом він прошепотів:

— Маргарет! Маргарет!

Коли я скінчив свою розповідь, він помовчав, а тоді обернувся і звелів:

— А тепер розкажіть мені все про себе!

Я відчув, що червонію. Містер Трелоні не зводив із мене очей: тепер вони були холодні й допитливі, але так само проникали глибоко в душу. На його обличчі був лиш натяк на посмішку, яка хоч і бентежила мене, та водночас була і полегшенням. Я поглянув йому просто в очі й заговорив:

— Мене звати, як я вже казав, Росс, Малкольм Росс. За професією я адвокат, мене призначили королівським адвокатом в останній рік правління королеви. Моя робота йде доволі успішно.

Його слова принесли мені полегшення:

— Так, я знаю. Я завжди чув про вас гарні відгуки! Де і коли зустрілися ви з