Самоцвіт семи зірок - Брем Стокер

— Напевне, мені варто встати. Коли Маргарет повернеться, передайте їй особисто, що зі мною все гаразд. Так вона уникне потрясіння! І скажіть Корбеку, що я побачуся з ним, тільки-но зможу. Я хочу подивитись на ці світильники і все про них почути!

Я був у захваті від його ставлення до мене — в ньому були помітні родинні почуття. Я поспішив виконати його побажання, та насилу я підійшов до дверей, як він зупинив мене:

— Містере Росс!

Мені не сподобалось його звернення «містер». Знаючи про мою дружбу з його дочкою, він вже називав мене Малкольмом, а це очевидне повернення до формальності не лише завдало болю, а й налякало мене. Напевне, це стосувалось Маргарет. Подумки я назвав її «Маргарет», а не «міс Трелоні», коли виникла небезпека її втратити. Тепер я розумію, що був рішуче настроєний боротись за неї. Я обернувся. Містер Трелоні, проникливий знавець людей, здавалось, прочитав мою думку, його суворе обличчя пом’якшало, й він сказав:

— Присядьте на хвилину, краще обговорити все зараз, ніж відкладати на потім. Ми з вами чоловіки; те, що стосується моєї дочки, — новина для мене і дуже несподівана, тому я хочу дізнатись про це детальніше. Майте на увазі, я не заперечую, але як батько я маю обов’язки щодо неї. Я… — він не знав, як почати, — я припускаю, що ви маєте намір згодом попросити її руки?

Моя відповідь була негайна:

— Саме так! Твердий і непорушний намір. Я хотів зустрітися з вами — звісно, трохи згодом, — і запитати, чи можу я поговорити з нею на цю тему. Події зблизили нас набагато швидше, ніж я насмілювався сподіватися, але мій намір непохитний і міцнішає з кожною годиною, яка минула відтоді.

Після паузи містер Трелоні сказав:

— Маю надію, Малкольме Росс, — повернення до більш дружнього звернення підбадьорило мене, — ви поки що не виголошували жодних заяв моїй дочці?

— Не на словах, сер.

Прихована суть моєї фрази вразила мене навіть не своїм гумором, а тим, яку серйозну і добру посмішку вона викликала на обличчі батька. В його коментарі прозвучав добродушний сарказм:

— Не на словах! Це небезпечно! Адже в словах вона могла засумніватись чи навіть не повірити їм!

Я відчув, як усе моє обличчя почервоніло, й сказав:

— Обов’язок делікатності у її беззахисній позиції, повага до її батька — тоді я ще не знав вас особисто, сер, — обмежували мене. Але навіть якби не було цих перешкод, я все одно не наважився відкрити їй свої почуття в момент такого горя і тривоги. Містере Трелоні, клянуся словом честі, зараз ми з вашою дочкою лише друзі й нічого більше!

Він сердечно потиснув мої руки. Тоді великодушно додав:

— Я задоволений, Малкольме Росс. Певна річ, до того часу, поки я її не побачу і не дам вам свого дозволу, ви не робитимете жодних заяв моїй дочці… на словах! — додав він із поблажливою посмішкою. Але його обличчя знову посуворішало, коли він продовжив: — Час не чекає, і я повинен обдумати термінові й незвичні справи. Інакше мені не слід було починати обговорювати влаштування життєвого шляху моєї дочки і її щастя з зовсім новим другом, — в голосі його прозвучала гідність і гордість, які справили на мене велике враження.

— Я поважатиму ваші побажання, сер! — сказав я, відчиняючи двері. Я чув, як він замкнув їх за мною на ключ.

Коли я сказав містеру Корбеку, що містер Трелоні повністю одужав, він затанцював на радощах. Тоді раптом зупинився і попросив мене не робити поспішних висновків про всі події, коли я надалі говоритиму про світильники чи про перше сходження у гробницю. Я погодився. Я знав, хоча й не зовсім розумів чому, що містер Трелоні був особливою людиною. Виявляючи стриманість, неможливо помилитися. Стриманість — це та риса, яку завжди поважає сильна людина.

Домівчани по-різному зустріли звістку про одужання містера Трелоні. Місіс Грант розплакалася від надміру емоцій і запитала, чи не може вона зробити щось особисто в підготовці будинку для «хазяїна», як вона його завжди називала. Обличчя сиділки витягнулось: її позбавили цікавого хворого. Але це тривало недовго, і вона зраділа, що біда минулася.

Я покликав сержанта Доу в кабінет, щоб оголосити йому новину наодинці. Навіть він здивувався, коли я розповів йому, як прокинувся містер Трелоні. А я був здивований, коли почув його перші слова:

— І як він пояснив перший напад? Бо коли стався другий, він був непритомний.

Про напад я й не думав.

— Знаєте, мені не спало на думку запитати його! — відказав я.

Детектив, здається, й не здивувався з такої відповіді. Професійний інстинкт у цій людині був настільки сильний, що, здавалося, панував над усіма іншими почуттями.

— Ось чому розкривають таку невелику кількість справ, — сказав він, — якщо їх не розслідують наші люди. Ваш детектив-аматор ніколи не доведе діло до кінця. Що ж до звичайних людей, то коли все стихає і напруження зникає, вони кидають справу. Це схоже на морську хворобу, — додав він по паузі.— Ступивши на берег, ви одразу біжите в буфет перекусити! Ну, містере Росс, я радий, що справа закрита. Припускаю, містер Трелоні тепер сам розбереться зі своїми проблемами. Проте, можливо, він узагалі нічого не робитиме. Оскільки він, мабуть, очікував певних подій, але не звернувся по підтримку до поліції, я вважаю, що він хотів уникнути будь-якої можливості покарання. Припускаю, нам офіційно повідомлять про те, що це був нещасливий випадок чи лунатизм, чи щось подібне, й цим усе скінчиться. Що ж до мене, то скажу вам чесно, сер, це стане моїм порятунком. Я й справді вірю, що