Синi етюди - Микола Хвильовий
А комендантовi гостиницi вона радила:
- Заглянь, моє чадо, в євангелiє от Матвiя.
Комендант "гнув" матюком i т. iнш.
…Почистивши картошку, Горпина пiднялась на другий поверх. I сьогоднi вона чекала. Так, вона чекала.
Цю нiч їй снились сни золотi, як ризи Господнi. Приходив Христос.
…Такий золотий, такий золотий!
Думала - це добрий сон, i згадала серпневi колосся бiля сусiдського тину… Проте сусiдський тин був тридцять рокiв тому.
З Вiвдею Горпина зiйшлась несподiвано й дивно.
- Господня справа,- казала Горпина й витирала сльози радости. Вона щиро вiрила в чудеса. Вона людей не шукала, люди самi йшли до неї. Так думала. Вiвдя теж сама прийшла.
Каже:
- Ви, бабусю, євангелiстка?
Ну, а потiм сходились, дивились одна на одну й мовчали.
Вiвдя так тихо, лагiдно, наче за далеким сном тьмяна тиша:
- Нам говорити, бабусю, нiчого. Ви дивiться на мене, а я на вас… Отак! Я бачу в ваших очах Христа.
Колись один робiтник постукав у цю мить до кiмнати. Ой, як Вiвдя скаженiла. Горпина перелякалась, а потiм подумала:
- Господнє серце!
I вони знову дивились одна на одну.
…Горпина увiйшла в свою кiмнату. Взяла євангелiє й читала. Подумала: навiщо друкують рiзнi книжки, коли не достає священних книг. Недавно ходила на базар - скiльки тих людей приїжджає з села, щоб купити євангелiє чи то бiблiю. А їх i нема.
Потiм вiдкинула занавiсу й дивилась у вiкно. Вiкно виходило в двiр. Видно було помийну яму, а Горпина мрiяла про небеса. Увечорi чоловiк її пiшов дрова рубати, а в дверi постукала Вiвдя.
Простягла обiйми - поцiлувались. Вiвдя сiла напроти Горпини. Зiдхнула.
I на цей раз дивились в очi.
Колись Вiвдя, лягаючи спати, сказала:
- Максе! А знаєш, що я бачила сьогоднi?
Макс нашорошився.
Вiвдя пiдвелася з лiжка, насунула на босi ноги виступцi i, пiдiйшовши до виключателя, погасила електрику.
В кiмнатi стало зовсiм темно.
Далi поволi поточився вiдблиск вiд далекого лiхтаря - блiдо-голубий.
Було пiзно,-бо тiльки де-не-де протарахкотить фаетон i змовкне.
Вiвдя казала:
- Ти не жахайся. Я буду спокiйно. Iду я сьогоднi тротуаром. Коли це зирк, а бiля мене якась жiнка в постолах. Я думала, що вона звичайна, а вона божевiльна.
Зареготала:
- Божевiльна… Ха! Тобi не страшно?
Раптом пiдхопилась i побiгла на канапу, де сидiв Макс. Обняла.
- Ти не бiйся, мiй Срулiку! Я хочу просто оповiдати… Ну… от! Слухай. Вона, ця жiнка, була в постолах, а лице її було таке, як оцей вiдблиск.
Вiвдя простягла руку, i на фонi блiдого свiтла чiтко вирисувався силует її руки.
Макс важко дихав.
- Так, як оцей вiдблиск! I я подумала: вона божевiльна. Вона йшла поруч мене й говорила з повiтрям… Да! Я забула сказати! Вона тягнула з собою мiнiятюрний возик, а на нiм був клуночок. Ти розумiєш, клуночок. I все це було так надзвичайно. Я згадала того божевiльного, що завжди сидить бiля вокзалу. А потiм я згадала й усiх мiських старцiв. I менi стало страшно. А потiм я подумала. Ти знаєш, що я подумала? Нi, я тобi не скажу.
Вiвдя притиснула свою гарячу щоку до Максового лоба. Макс зняв окуляри й протирав очi.
Казав:
- Патологiя, Дюнiчко. Не своєчасно.
Розсердилась.
- Дурне! А все життя - що таке?
Заговорив уперто:
- Нi, Дюнiчко! Життя досить нормальне явище. Я люблю життя.
I засоромився:
- Може, не так, я не знаю. Менi iнодi буває жалко, що я покинув партiю… А всi ми, правда, може, й ненормальнi, бо не кожному пережити цi днi… важко…
Вiвдя закричала:
- Мовчи! Мовчи! Ах ти, агiшко моя нещасна… Срулiку!
Хтось проходив бiля їхнiх дверей i зупинився.
Тодi Вiвдя ще раз закричала:
- Мовчи! Мовчи!
Коли вони полягали на лiжка, бiля гостинницi затрубив рiг i з грохотом пробiгла пожежна команда.
Не спали майже до ранку.
Завтра Вiвдя не пiшла на службу, у неї болiла голова.
Наближалась весна. Голубiли душi, а в далинi iмпровiзувало на рожевих плямах. Танув снiг, тануло, сентиментальничало сонце.
Баба Горпина казала:
- А там у нас, на селi, поле.
Хтось смiявся весело, дзвiнко, на всю гостиницю.
- Ну i що ж, що поле?
Баба Горпина:
- Цiле поле, як ризи Христовi.
На неї теж, безумовно, впливала весна. Крiм того, вона не звикла до мiста. Думала залишити гостиницю i - додому. А чоловiк хай тут. Вона навiть не проти того, щоб вiн добув собi молодшу зозулю. Вона во Христi, що їй? З Вiвдею Горпина майже не стрiчалась останнiй час. А коли й стрiчалась, то розминались мовчки.
А до Вiвдi почав ходити комiсар Вольський. Такий: самий звичайний комiсар iз батальйону.
Макс зiйшовся бiля театру з Христею. Заговорив нервово, поспiшно:
- Слухайте, що з моєю Дюнiчкою робиться - не знаю. Ну от Вольський - вiн її любить… А менi що робити?
Христя задумливо дивилась кудись у бiк, i здавалось, що вона споглядає.
Макс:
- I сьогоднi вiн у нас залишиться. Вiн буде в нас ночувати. А я не знаю, як менi бути.
Христя спитала:
- Ви з Вiвдею живете?
Наївно:
- Так, живу!
Але Макс не зрозумiв Христю. Потiм вона сказала, що їй треба спiшити на зiбрання, а Макс схвильований побiг у гостиницю. Вн став бiля дверей i цiлу годину стояв тут, затуляючи вуха, коли з кiмнати доносились голоси.
Нарештi вийшла Вiвдя й здивовано:
- Чого ти в кiмнату не йдеш?
Тихо.
- Дюнiчко!
Вона засмiялась.
Вiн просив її, щоб Вольський не ночував у них. Тодi вона розсердилась i сказала, щоб не ночував Макс. Вона не боїться Вольського i буде спати з ним в однiй кiмнатi.
Вiвдя пiшла, а Макс плакав тихенько ще з годину, а ночував усе-таки дома.
…Далi було щодня - Вольський приходив i ночував у них. Макс змарнiв, але боявся сказати Вiвдi, чого хоче вiд неї Вольський.
А по всiй гостиницi спiвали-басували.
Кипiло все напередоднi весни, як у казанi над золотим багаттям.
Баба Горпина ходила коридором i оповiдала:
- Молiться Iсусу Христу, дiточки. А я завтра виїжджаю додому. Знаєте - там у нас поле.
Перед од'їздом Горпина зайшла-таки до Вiвдi. Та подивилась на неї й тихо сказала:
- Iдiть, бабусю… Ви не вiрите… а може, я не вiрю…
Гапка:
- Що з тобою, дитятко?
Але хутко вийшла й попрямувала до вокзалу.
Вечiрнiм потягом вона поїхала на село.
Макс ходив непритомний по мiсту й шукав Вiвдю. Вона пiшла кудись iз Вольським. На площi Карла Лiбкнехта вiн зустрiвся з червоноармiйцем Кiптяєвим. (Був такий у батальйонi Вольського).
Ранiш
