Синi етюди - Микола Хвильовий
Повертав розмову на Вольського.
Кiптяєв увесь час нервово пiдморгував очима - його контузило в iмперiалiстичну вiйну.
Макс спитав: що таке Вольський? Похвалив: Вольський - хороший чоловiк, i головне - витриманий.
Макс образився й пiшов до парку.
На дорiжках уже були люди. Кожному хотiлось, щоб була весна.
Але в цей день дмухав з пiвночi гострий вiтер. Дерева нашорошились на сонце, а на покрiвлi будки сиротливо виглядав снiг.
Макс пiшов iз парку. Потiм вiн стояв бiля "вiтрини голодуючих". Пильно дивився на фотографiї дiтей з тоненькими нiжками й розбухлими черевами.
На нього найшло обурення, коли вiн згадав другу вiтрину - з пiрожними, i вiн пiшов i оддав старцевi останнi п'ятдесят карбованцiв.
Так зробив незадоволений Макс.
…Пiзно вiн пiдходив до своєї кiмнати.
Боявся, що Вiвдя ще не прийшла. Приложив вухо до дверей: там хтось був. Зрадiв. Але Вiвдi дiйсно не було. Була Христя.
- Чого ви так пiзно?
Христя:
- Я… так…
Говорила лагiдно, але видно було, що хвилювалася.
Макс просто:
- Вас, мабуть, турбує щось?
Христя сказала:
- Так, турбує.
Потiм скаржилась:
…У неї не органiзуються думки, а тому все, що вона читає, нiколи не може привести до системи. Це для неї велика хиба. Вона не може бути анi агiтатором, анi органiзатором. Це ж жах, бо вона iнтелiгентка.
Макс i слухав, i нiчого не чув. А Вiвдя не приходила. В гостиницi було вже зовсiм тихо. Тiльки зрiдка хтось проходив коридором, i кроки його глухо звучали, нiби це було порожнє, нежиле помешкання.
Вiвдя останнiй час майже не говорила з Максом. Прийшовши з служби, вона вбиралась i йшла. Бiля пасажу її чекав Вольський, i вони йшли за мiсто.
У недiлю вони пiшли теж за мiсто.
Вольський казав:
- Чудово сьогоднi…
Вона:
- А завтра?
- Що завтра?
- Завтра теж буде чудово?
- I завтра.
- I пiслязавтра?
Вольський подивився гостро. Вiн завжди дивиться гостро й чiтко. Вольський сказав, що йому завжди буде чудово, бо вiн комiсар.
Розсмiялась:
- Ця цинiчнiсть менi не подобається.
Вiн погладив себе по широкому лобi й тихенько засвистiв.
- Що ж тут цинiчного? Ви, мабуть, не про те подумали. Я просто почуваю себе здiбним до життя, до боротьби. I тiльки. А коли я комiсар, то я, значить, такий.
- Агiтацiя! - i скривила обличчя.
Виходили до залiзницi. Збiгли на насип.
Вона:
- От, дивiться: все далi й далi, а куди - невiдомо.
Вiн:
- Ви про рейки? Чого ж невiдомо? Далi станцiя - одна, друга, третя.
Вона:
- Тому невiдомо, що, може, з цих рейок раптом потяг i звалиться. От вам i невiдомо.
Вiн:
- На то є семафор. А нещаснi випадки завжди бувають - це теж вiдомо.
Йшли на схiд - по рейках. Простори кутались у надвечiр'я.
Вiвдя казала:
- Я люблю йти на схiд, бо навiть вiвтар на схiд дивиться. Вольський узяв її за руку й фамiльярно посiпав.
- Не всi й вiвтарi дивляться на схiд… Так-с. Проте I я люблю дивитись на схiд.
Вiвдя замахала руками.
- Годi вам! Годi вам!
Коли вони вийшли за будку 323, Вiвдя кокетувала. А вона вмiла кокетувати. Проте вона й так була гарна з себе. Вона дозволила Вольському взяти себе пiд руку. Щiльно тулилась до нього.
…Зайшли далеко й мусiли повернути.
Вечорiло. Рейки загублювались у далинi, нiби в провалля. Нарештi - до мiста.
Вiвдя махнула рукою:
- Прощай, поле!
Десь несподiвано одкликнулось луною.
Припинилась. Задумалась.
- Це баба Горпина!
- Яка баба? - спитав Вольський.
- Та то так! - засмiялась вона.- Була така… баба… чудесна…
Вирвала руку й крикнула:
- Бiжiм!
Христя посiдала невеличку посаду. Перепищиця. Але й тут вона не встигала все зробити своєчасно. Цiлий день вертiлось у головi - чого вона не прочитала, чого вона не знає. З неї пiдсмiхувались. Думали, що вона має коханого, а тому й така розгублена.
Жила вона край мiста в одного чоботаря в холоднiй кiмнатi i нiчого не хотiла.
В той вечiр Христя ходила по сусiдах i прохала "трiшки нафти". Їй нiхто не давав. Тодi вона засмутилась i поплакалась перед чоботарем, що їй не можна буде сьогоднi читати. Чоботар резонно зазначив:
- Завжди читати не можна, на легенi погано.
А з Христининими легенями i дiйсно було щось неладне: кихикала - тихо й сухо.
Христя подивилась на нього ясними очима й пiшла до себе.
Iз свiтла спершу нiчого не буде видно, а потiм - так собi. Спати не хотiлось.
Дивилась на книжки й уперто думала про нафту.
Десь далеко гавкав собака, i, слухаючи його, було чогось сумно.
Ще дивилась на книжки, i захотiлось плакати.
Вона нiколи не плакала, а в цей час хотiлося. Пiдвелась. Зняла з етажерки "Економiчне учення" i придивлялась. "Да, воно!" Положила на стiл…
I от вона почуває, що їй хочеться стати навколiшки. До болю хочеться.
…Десь гавкав собака.
Стала. Простягла руки в просторiнь, i їй стало солодко.
"Невже я молюсь?"
Пiдхопилась:
"Кому?"
А в голову: "Економiчне учення К. Маркса - К. Кавтського… Завтра прийдете, одержите… Сьогоднi нема!"
Вона побiгла до чоботаря. Там вона випила води й сказала, що вона хора. Потiм дивилась, як чоботар забивав цвяхи в пiдошву, й мовчала.
Скоро прийшов i Макс.
- Менi щось вам треба сказати. Ходiмте.
Вийшли. Макс оповiстив, що сьогоднi рiшучий день: вiн скiнчить або так, або iнакше. Вiн далi так жити не має сили.
Христя сказала холодно:
- Я не пiду!
Макс захвилювався.
Христя ще раз сказала холодно:
- Я не пiду.
В той же вечiр Вiвдя сидiла з Вольським на лiжку й розмовляла. На дворi знову знялась курява - зима не здавалась. Макс уже не ходив красти палива, а з установи перестали видавати - останнiй зимовий мiсяць (i то кiнець). Вiвдя задмухала на свiтло.
- Дивiться, як парує!.. Хiба ви не змерзли?
- Трiшки змерз,- сказав Вольський, запалюючи цигарку.
- Ну, то йдiть сiдайте бiля мене - буде теплiш.
Сiв.
Сказала:
- Щiльнiш. А то положiть руку на плече.
Вольський:
- Нi, мабуть, не треба.
- Чому?
- Зайде Макс, а вiн i так на мене сердиться.
З iронiєю:
- А ви боїтесь?
Просто:
- Нi!
Курява залiплювала вiкно. Через три кiмнати рубали дрова. Гу!.. Гу!..
Вiвдя сказала:
- Чого менi сiро?
Подивився на неї. Вона дiйсно була блiда й сiра.
- А ви вiзьмiть себе в руки.
- Ха!.. В руки…
Спитав:
- Не можна?
- Нi, не можна. А проте противно, все противно… Ходимо… багато нас… як приголомшенi. Щось треба зробити велике, героїчне,
