Відверто про Клавдію - Деніел Кіз

Мері обернулась до мене й простягла руки долонями догори.

— Вони пригрозили: якщо я всього не розповім, то притягнуть мене до суду.

— За що? — не зрозумів я.

Вона розсміялася.

— Не знаю. Спитайте мого батька. Це він їх нацькував.

— Ми хотіли всіх фактів і всієї правди, — заявив Слатцер. — Йшло розслідування вбивства.

— Перепрошую, Бобе, — сказав я, — але зараз я хочу почути думку Мері щодо справжньої причини смерті Маккена. Що скажете, Мері?

Вона явно відчула полегшення від припинення інквізиторського допиту, який влаштував їй батько.

— Гроші, — заявила вона.

— Гадаєте, це було просто пограбування? Ви, звісно ж, бачили всі інші версії в газетах: «замовне вбивство», «організована злочинність», «любовний трикутник»…

Жінка агресивно похитала головою.

— Він мав погану звичку хизуватися грішми. І, що гірше, розповідав людям, де живе. А я попереджала його про це.

— Це видається доволі наївним, — зауважив я. — Окрім цих моментів, в усьому іншому він не справляє враження дурня. Як ви це пояснюєте?

— Це було психологічне, — втрутився Боб. — Мікі ріс у бідній родині й нічого не мав, тож якщо його пізніше хтось принижував, він діставав гроші й рахував у всіх на очах. Це було як сказати: «Ось, дивіться, що в мене є».

— Єдине, що в усьому цьому було дивного, — продовжила жінка, — то це те, що ми завжди були дуже обережні, коли поверталися додому. Перш ніж увійти, щоразу дивилися, чи немає чогось небезпечного. Переконувалися, що двері та вікна замкнені. Не можу зрозуміти, як він в’їхав і не помітив бічних дверей чи чогось іншого.

— Ви кажете, що зазвичай перед тим, як увійти, він ішов і перевіряв бічні двері.

— Ні. Першою входила я.

Я не зміг втриматися від сміху. Мері теж покірливо всміхнулася.

— Я завжди входила першою. Мабуть, лише тому, що сиділа на пасажирському сидінні, але такий уже він був. Обережний. Тому я й не розумію.

— Іронія ще в тому, — додав її батько, — що в Мікі у вікні була емблема охоронної системи, але він пошкодував грошей на те, щоб її встановити.

— Він мав прожектори, — зауважила вона, — але це нічого не змінювало. Матінка Маккен впускала всіх.

Я спитав Мері, чи чула вона колись подробиці з місця вбивства, і вона відповіла, що Кіт Волкер, менеджер клубу, який телефонував до Департаменту шерифа, розказав їй, що термостат був увімкнений на повну потужність і спека стояла градусів під сорок. Кіт прибув на місце пізніше й упізнав тіла.

— Він дуже тяжко сприйняв смерть Мікі, — розповіла жінка. — Скаржився на жахітні сновидіння про вбивство, а його волосся геть посивіло.

— Отже, Кіт знав розташування тіл, — підсумував Слатцер, — і те, як вони були застрелені, та все інше.

Він глянув на мене й стенув плечима.

— Хіба не розумієте, що люди на вулиці знали більше подробиць, ніж злочинці або поліція? Ви б повірили, що офіс шерифа допитав купу людей?

— Ні, — промовила Мері з відстороненим поглядом. — Гадаю, їхньою головною турботою була я.

— Чому? — спитав я.

— Бо вони вважали, що це моїх рук справа.

— Як ви до цього ставитеся?

— Вони паскудно зі мною поводилися. Ніколи раніше такого не бувало. Гадаю, це було неправильно з їхнього боку — змусити мене прийти до бару «Трилисник» того дня, коли оглядали тіло Мікі, і замкнути в кімнаті, щоб допитати. Говард Чемп назвав мене брехухою й заявив, що я йому не все кажу.

— Що ви подумали, — спитав я, — коли прочитали в газетах, що помічники шерифа вважають це організованим злочином або замовним убивством?

— Подумала, що це справжня дурня, — огризнулася жінка. — Знаєте, я разом із міською поліцією переглянула записник Мікі.

Цього я не знав.

— Який записник?

— Мікі фіксував тих, хто заборгував йому гроші й завдавав клопоту. Сімсот п’ятдесят імен.

— Сімсот п’ятдесят? — луною відгукнувся я.

— Чимало з них були його колишніми співробітниками. Люди, яких він навіть запрошував до себе на вечерю.

Я не міг приховати подиву.

— Він запрошував підлеглих до себе додому?

— Еге, на вечерю чи на сніданок.

— Схоже, він був дуже товариський хлопець.

— До певної міри, — погодилась Мері. — Якщо ви йому подобались, він дав би вам усе.

— Мікі був не таким поганим, як писали в газетах, — додав Боб Слатцер. — Не таким.

— Небагато людей погодились би з вами, — зауважив я. — З газетних розповідей і зі слів інших я гадав, що він чудовисько.

— Ні, зовсім ні, — заперечила жінка. — Я вважаю, що він помер жахливою смертю. Мікі був невисокий, але міцний, і якби він мав хоч якийсь шанс вибратися з того гаража, то втік би. Колись давно він піймав кулю в коліно, але не зупинився.

Я спитав її, чи були в Мікі спеціальні схованки для грошей по всьому будинку.

— Так, за великою оксамитовою картиною, що висіла над комодом у спальні. Він просто затикав їх за неї. І був дуже забудькуватий. Порозпихає гроші по всіх усюдах та й забуде про них. На задньому сидінні машини під килимком, у багажнику…

Боб Слатцер явно втрачав терпіння через те, якого напрямку набувала розмова.

— Повернімося до наркотиків, — сказав він. — Гадаю, Мері випускає дещо важливе. Перед тим, як ти говорила з Крістін Гердман…

— Саме так, — нахмурилась вона, немов гадаючи, куди батько веде тепер.

— Я спитаю, як спитав би прокурор або якийсь слідчий: ти пам’ятаєш типа, який дав шістнадцятирічному надмірну дозу? Та справа, у якій ти передала мені пристрій для вживання наркотиків?

— Саме так, — сказала вона.

— Та, у якій я мусив їхати до шерифа, щоб дістати дозвіл працювати над цим разом із міською поліцією?

— До чого це ти? — не зрозуміла жінка.

— Ну, він був крупний наркоторговець, їздив по всій країні. Розкажи про це.

Мері похитала головою, збентежена.

— Що ти хочеш, щоб я розповіла? Мене запевняли, буцімто там нічого не було. Що це був цукор або борошно…

— То було іншим разом. Хіба його не накрили?

— Тату, я не знаю.

Слатцер нарешті облишив спроби розговорити свого свідка й обернувся до мене.

— Правда в тому, що той тип дав шістнадцятирічному надмірну дозу й піймався на цьому. Він їздив зі штату до штату й закуповувався наркотиками.

— Як це пов’язано з Маккеном? — не зрозумів я.

— Він приходив до бару Маккена, — відповів Боб.

— А це тут до чого? — напружено спитала Мері.

Слатцер саркастично зауважив, що йдеться про зв’язок Крістін із наркоторгівлею.

— А-а, — протягнула вона, збагнувши його думку. — Що ж, Мікі ніколи цим не займався. Він цього не визнавав.

— Чого вони не знали, — продовжував її батько, — і чого не знав Мікі — бо тоді б він викинув її з бару, — то це того, що Мері під прикриттям працювала на відділ боротьби з наркотиками.

— А-а… Ні… ні… — вона зі стогоном погодилась із батьком. — Мікі про це не знав.

— Цього ніхто не знав, окрім тих, із ким