Відверто про Клавдію - Деніел Кіз

і о п’ятій прибув до «Годинника» на Гай-стрит. Коли зайшов усередину, то помітив чоловіка, який стояв на вході, не зводячи з мене очей. Він тримав під рукою примірник моєї останньої книжки, і коли переконався, що я — та сама людина, що й на фотографії на суперобкладинці, назвав себе. Це був Боб Слатцер, батько Мері. Донька телефонувала йому й розповіла про нашу зустріч, але передумала та не прийде. Він двома автобусами добирався сюди, у центр, аж із дому в східній частині — попередити, щоб я не стирчав годинами надворі.

Певно, моє розчарування було помітним. Я запросив його випити пива й невдовзі виявив, що йому самому не терпиться поговорити про справу тепер уже шестирічної давнини.

Роберт Клінтон Слатцер був низеньким худим запальним чоловіком п’ятдесяти одного року, з вузькими очима й хриплим голосом. Хоча прізвище Слатцер походило від далекого голландського прадіда, розповів він, його батьки народилися в Ірландії. Він мав п’ятьох синів, а Мері була найстаршою з його п’яти дочок. На час убивств у Маккена Слатцер працював додатковим помічником у Департаменті шерифа округу Франклін і допомагав у розслідуванні.

Проте він здавався озлобленим на детективів, яких називав «окружними», і несамовито скаржився мені на їхню некомпетентність. Так, вони засудили Льюїнґдонів, погоджувався він, але це лише частина справи.

— Багато запитань так і залишились без відповідей, — мовив Слатцер. — А ви марнуєте час, коли пишете книгу про Клавдію Яско, — твердив він. — Вона лише знала те, що знали всі на вулиці. А деякі люди знають набагато більше, ніж вона.

— Хто саме? — спитав я.

— Моя донька Мері.

— Я справді хочу з нею поговорити, — запевнив я.

— Що ж, вона зі мною однієї думки. Нас обох до біса обурило те, як газети виставили Мікі. Знаєте, він був просто чудовим хлопцем. А про нього таке писали — можна подумати, що то він злочинець, а не жертва вбивства.

— Я хотів би дізнатися про нього більше.

— Мері могла б розповісти вам усе, — підморгнув він. — Вона жила з ним п’ять років.

— Не знаю, що змусило її передумати зустрітися зі мною, але важливо, щоб вона це розказала: якщо Мікі був чудовим хлопцем, як ви кажете, то це має увійти до книжки.

Слатцер запевнив, що може влаштувати мені бесіду зі своєю донькою. І я відвіз його додому.

Одного осіннього дня, по завершенні чергової безплідної розмови з Клавдією, у зазначений час я зателефонував від неї до Боба Слатцера. Той сказав приїздити до нього просто зараз: він під якимось приводом заманив до себе Мері, але якщо я з’явлюся, то вона точно поговорить зі мною.

Прибувши до будинку Слатцера, я побачив його у дверях, спиною до вулиці. Коли я вийшов з машини, він махнув мені, жестом попереджаючи триматися непомітно. За кілька хвилин Боб провів мене всередину й відрекомендував своїй доньці.

Мері Слатцер була мініатюрною, привабливою, але суворою на вигляд жінкою з коротким темно-білявим волоссям, гірким сміхом і жорсткою манерою триматися. Вона з відразою глянула на батька, коли стало очевидним, що той хитрістю заманив її до свого дому лише заради зустрічі зі мною.

Їхні родинні стосунки були дуже дивні, і це змушувало мене нервувати.

При всьому почутті провини за те, як Слатцер маніпулював донькою, я пояснив Мері важливість того, щоб її версія історії була оприлюднена, а те, що відомо їй про Мікі, загладило несправедливість, вчинену, на її думку, колумбуською пресою щодо його пам’яті.

Вона знову сіла на канапу, глянула на батька, тоді кілька секунд роздивлялася мене, відтак спитала:

— Що ви хочете знати?

Ледве насмілюючись дихнути, я дістав диктофон і ввімкнув його.

— Як ви познайомилися з Мікі?

— О боже, як я з ним познайомилася? Я мешкала на заході міста з двоюрідною сестрою, і якось увечері ми прийшли до його бару, вона нас відрекомендувала — адже знала його дов­ше за мене. А він запросив приходити ще. То було в переддень Нового року. Півроку я не поверталась туди. А потім випадково зустрілася з ним у ресторані й почала працювати на нього.

— У чому полягала ваша робота? — спитав я.

— Спочатку я була танцівницею… ну, відтоді я жила з ним і просто робила купу всього.

— Ви були менеджером його закладу?

— Займалася цим, відколи мені виповнилося двадцять один. Він нечасто там бував. Я допомагала керувати клубом, включно з усіма наймами та звільненнями.

— Яким був Мікі?

— Як на мене, він був чудовим хлопцем. Ладен був віддати останню сорочку. Мав багато друзів… і багато тих, хто був винен йому гроші. От тільки не довіряв банкам, тому що податкова піймала його на ухилянні від сплати податків. Чотири роки він був на випробному терміні.

— Він був не зовсім чесний, — додав її батько. — Адже так?

— Ні! — відрізала вона. — Він за все сплатив! Йому довелося віддати десять тисяч доларів!

Мері зиркнула й на мене, мовляв, посмій лише критикувати покійника.

— Ви питали, яким він був… то ось, він був добрим до мене. Давав мені все, чого я хотіла.

Її батько втрутився знову:

— «Бурхливі» — найкраще слово, щоб описати ваші стосунки?

— Бурхливі? — замислилась вона.

— Часом бурхливі, — наполягав він.

— Іноді…

— Це так ви б їх схарактеризували? — уточнив я. — Не люблю нав’язувати людям власних слів.

Вона похитала головою.

— Ні. Приємних моментів у нас було більше, ніж по­ганих.

Коли я спитав, чому вона припинила жити з Мікі, Мері відповіла:

— О, ми жили з ним — сходилися й розходилися — аж до того, як його вбили.

Я не міг приховати подиву.

— Я гадав, ви розірвали стосунки.

— Ні. Власне кажучи, — пояснила вона, — нас упіймала поліція. Він мусив зачинити бар на півроку, і ми збиралися поїхати разом до Флориди.

Жінка розповіла мені, що Маккен був колись одружений, задовго до їхнього знайомства, і мав доньку, якої вона ніколи не бачила.

— Ви колись вели мову про одруження? — спитав я.

— Ні. Легше було без цього. Бачте, у сімдесят третьому я завагітніла від Мікі й втратила дитину. Він дуже тяжко це пережив. Він хотів дітей, але цього просто не сталося.

— Однак ви жили з ним?

— Сходилися й розходилися.

— А як же Крістін Гердман? Якою була її роль у ті часи?

— Їй не було де жити. А він охоче допомагав у таких випадках — прихищав людей у себе. Вона мешкала в нього лише кілька місяців. Власне, я їх і познайомила. Кріс прийшла до бару як відвідувачка й сказала, що шукає роботу. А я ж наймала та звільняла персонал. То ось, я її найняла.

— І все ж це якось дивно, — зауважив я, — приводити незнайому людину до себе в дім.

— Він завжди так робив. Чимало танцівниць Мікі приходили й жили з нами. Він просто був таким.

— Із газет у мене склалося враження, що вони з Крістін були коханцями.

— Ні, — невимушено відповіла Мері, — я так не думаю.

— Правда в тому, що він плутався з багатьма жінками, — вставив її батько.

— Звісно, — відказала жінка, — якщо це могло зійти йому з рук. Він щоночі бував у барі.

Я сказав:

— Тож ви з ним