Відверто про Клавдію - Деніел Кіз

Він вислизнув з-під машини, дістав із кишені ганчірку й витер з рук мастило.

Швидко, щоб не дати йому оговтатись, я випалив:

— Скажу вам ось що. Віднині я не робитиму жодних спроб зв’язатися з вами. Але якщо захочете, щоб було розказано правду про те, що з вами сталося — а не лише версію Клавдії чи детектива Чемпа, — обіцяю включити це до книжки. Оскільки Боббі Новатні помер, ви єдиний, хто може допомогти врівноважити спогади Клавдії про те, що сталося.

— Я завжди звав його Реєм, — озвався Діно.

— Перепрошую?

— Рей — друге ім’я Боббі Новатні. Я один із небагатьох, хто звав його Реєм.

— Розумію…

— На вас прослушка? — спитав він.

Я погладив себе по грудях.

— О, ні. Я поклав диктофон у машину.

— Ну, якщо я колись говоритиму з кимось, то не за спасибі.

— Я розумію, звісно…

— Бо ніхто не знає того, що знаю я, — закінчив чоловік.

На мій подив, він заговорив про те, як по нього приходили в ніч арешту, про автівку людей шерифа, що увивалася слідом за ним, а потім блимнула яскравими фарами в нього перед очима, засліпивши його, — очікували, що він тікатиме, щоб вони могли його пристрелити. Це Клавдія приклала руку до смерті Рея, заявив він. Політіс емоційно говорив близько трьох хвилин. Цей міцний неговіркий чоловік, який мовчав усі ці роки, тепер справді хотів вихлюпнути все.

— Гадаю, треба розповісти вашу версію, — сказав я знову. — Щоб світ не вважав…

— Чхати мені на те, що там вважає світ.

— Звісно, ні, — не погодився я.

— Маєте картку?

— Про що ви?

— Візитівку. З вашим ім’ям і номером телефону.

Я порився в гаманці, дістав одну зі своїх візитівок і дав йому.

— Як я вже казав, Діно, я не телефонуватиму вам і не робитиму жодних спроб зв’язатися з вами. Якщо захочете поговорити, можете зателефонувати мені в будь-який час.

— Я поспитаю про вас, — мовив він.

— Так, — відповів я. — Звісно. Але не забудьте: якщо зважитесь — телефонуйте відразу.

Я сів у машину й поїхав геть, відчуваючи викид адреналіну. Може, варто було запропонувати купити йому пива десь у місцевому барі? Ні, це була б дурість. Я й гадки не мав, чи він не з тих, хто скаженіє після кількох ковтків. Однак я не міг знати, чи він колись зателефонує, а після сказаного не міг вдатись і до нових спроб поговорити з ним.

І за кілька тижнів втратив усю надію коли-небудь розпитати Діно.

2

Я зателефонував заміському адвокатові — спочатку не для розмови, а щоб спитати, чи знає він, де зберігаються свідчення, які Стекмену надала Ділейн. Знав, що є розшифрований текст запису, оскільки на стенограмі одного з судових засідань прокурор посилається на нього, кажучи адвокатові: «Ну, ви ж тримаєте його в руках». Я мав його офіційний переказ із непрямими цитатами, але хотів порівняти з оригіналом.

Адвокат сказав, що на вимогу прокурора суддя засекретив допит Ділейн, проведений Стекменом, разом з іншими документами. Та невдовзі той суддя помер, тож я хотів попросити іншого суддю відкрити архіви. Спершу я розмірковував над цією ідеєю, але зрештою відкинув її. Переказу буде достатньо.

Наша розмова завершилась, і я вже хотів був покласти слухавку, коли він зауважив, що Ділейн причетна до арешту Ґері більше, ніж відомо будь-кому.

А тоді несподівано продовжив розмову.

— Власне, — сказав він, — це я порадив Ґері пограбувати універмаг «Вулко» як спосіб упійматися.

— Він хотів бути впійманим? — перепитав я, не в змозі приховати свій подив.

— О, так…

Тут я запідозрив, що це і є той самий адвокат, про якого згадував Стекмен — і чиє ім’я він мені не розкрив, — а не той, кого я підозрював від самого початку.

Чоловік явно хотів поговорити про свою роль у цій справі.

Він погодився зустрітися зі мною для розмови під диктофон, та коли я проїхав понад сотню миль, щоб побачити його, він не з’явився. Так траплялося двічі. Після того я не міг йому додзвонитися, а секретарка незмінно відповідала, що він у суді чи відбирає свідчення. Хоч вона й запевняла, що він не уникає мене, але гадки не мала, коли він звільниться.

Після двадцяти міжміських дзвінків якось я все ж таки додзвонився на його домашній номер о десятій вечора. Він саме вечеряє, повідомив адвокат. Чи не міг би я перетелефонувати за півгодини? Та в наступні дві години його телефон був зайнятий, і я гадав, що він зняв слухавку. Однак не полишав спроб.

Нарешті я почув гудки, й адвокат відповів, але тепер він не мав бажання розмовляти. Коли ж я запропонував використати псевдонім замість його справжнього імені, він розповів мені те, що знав…

У суботу ввечері, 9 грудня, почав Гаррі Боулз, за п’ять днів після того як застрелили Енніка, він влаштовував вечірку у своєму сільському будинку. Прийшло двадцять п’ять друзів і знайомих по роботі — переважно адвокати, прокурори й один суддя. Близько восьмої вечора задзвонив телефон.

Це була стривожена Ділейн Льюїнґдон.

— Зараз невдалий час, Ді, — сказав Боулз. — У мене повен дім гостей.

— Треба зараз, — наполягла вона. — Я казала вам, у чому річ. Ви послали мене до шефа поліції Кіркерсвілля, а тоді сказали послухатися його й піти до помічника шерифа Пола Шорта, але ніхто ні чорта не зробив.

Боулз, який знав Ділейн багато років, відчув, що дуже добре розуміє її.

— Чому б вам не приїхати завтра до мого офісу?

— Ні, Гаррі. Мій чоловік тут, зі мною, і він хоче з вами поговорити. Хоче здатися, але боїться, що Чарльз уб’є мене й дітей. Поговоріть із ним, Гаррі. Вас він послухає.

— Гаразд, Ді, — погодився Боулз. — Зачекайте трохи. Я покладу слухавку тут і візьму в себе в кабінеті.

Він швидко перейшов до свого кабінету і взяв слухавку.

— Ді? Я вже можу говорити. Давайте його.

Він почув стишену розмову, а тоді озвався м’який голос:

— Містере Боулз, це Ґері Льюїнґдон. Ді говорила з вами про цю ситуацію. Що, по-вашому, мені слід робити?

— Ви справді хочете здатися?

— Так. Це єдиний спосіб зупинити все.

— І те, що вона розповіла мені, правда?

— До останнього слова.

Якусь мить Боулз розмірковував.

— Знаю, вас обох хвилює, що якщо ви здастеся, ваш брат відіграється на Ді та дітях.

— Саме так.

— У мене ідея. Я читав у газетах, що в Джозефа Енніка зник гаманець із кредитними картками й водійським посвідченням. Він у вас?

Якусь мить повагавшись, Льюїнґдон промовив:

— Так.

— Ось що я зробив би на вашому місці. Я пішов би до універмагу й скористався кредитками Енніка, щоб оплатити покупку — різдвяні подарунки для дітей. Зробіть так. Ходіть із крамниці до крамниці, доки хтось не звинуватить вас у використанні краденої кредитної картки. Таким чином Чарльз вважатиме, що ви скоїли дурницю та вас упіймали. Він не запідозрить, що ви здалися, і не займатиме Ділейн і дітей. Коли вас заарештують і дадуть скористатися телефоном, наберіть мене. А зараз дайте мені ще раз поговорити з Ді.

Ділейн узяла слухавку, і Боулз сказав:

— Ідіть