Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич
— Кажіть! — над силу вимовив Грушевський. — Ту ж мить!..
У цю мить Грушевський, вже й справді, відчув себе главою не майбутньої — тільки запроектованої, а держави пристойної, як годиться. Був він мало не тридцять років професором — людиною чистої науки, і науки не точної — історії, і тому позначався схильністю до мрій, марень та нестримного фантазування.
Втім, підстави для марень, звичайно, були.
Адже претендував він очолити державу від Дону до Сяну і від Курщини до Чорного моря. Росла на тих просторах пшениця — як ніде у світі; розкинулися плантації цукрового буряка — більші, ніж у всіх інших європейських держав разом узятих; стояли ліси з дорогоцінних промислових порід дерев, текли незчисленні ріки, багаті рибою, паслися череди молочних корів та отари тонкорунних овець і відгодовувались на сало — світової, незрівнянної слави! — свині беркшир, йоркшир та гемпшир. А в надрах під цією благословенною землею залягали невичерпні поклади кам'яного вугілля, залізної руди, марганцю і нафти…
Адже Україна ще віддавна, з часу постання життя на євразійському суходолі, була місцем схрещення шляхів не лише з варягів у греки, а й з германців, романців та саксів у монголи, турки та інди: з Балтійського та Німецького морів — у море Чорне та Каспійське. З Атлантичного в Індійський океан.
І професор уявляв вже собі в цю хвилину, як посли світових держав поспішають до нього на аудієнцію один перед одним, товпляться в передпокою, огризаючись один до одного і віддавлюючи один одному мозолі.
Поки секретарка переказувала запрошення французькому представникові — прибути зразу, Грушевський заклопотано давав лад паперовому безладу на столі. Але розкиданих гранок «Короткої ілюстрованої історії України» він не прибрав, навпаки, добув із шухляди ще цілу купу і в поетичному хаосі розкидав де попадя: представник фривольної Франції повинен був відразу відчути, що має діло з людиною заклопотаною, до того ж і вельми вченою.
— Ідіть, панно Софіє! — наказав він. — Зустрінете, як годиться.
Перший посланець світу
1
Софія Галечко широко розчинила двері, зробила крок набік і одночасно виконала щось середнє між військовим поворотом через ліве плече та елегантним реверансом.
Ту ж мить слідом за нею пурхнув у кімнату мсьє Енно.
Посланець цивілізованої Франції був зодягнутий з виключною, французькою елеганцією — «комільфо».
На мсьє Енно були мистецьки відпрасовані панталони — чорні в білу нитку, галстук «парі суар» з величезним фальшивим діамантом та строга чорна візитка — з модною осиною талією. В руці він тримав «котелок» останнього паризького фасону, тобто з такими маленькими крисами, що за них майже неможливо було вхопитися пальцями. Тримав його мсьє Енно у випростаній руці — у широкому жесті гарячого душевного привіту.
Так — з широко розкинутими, неначе для обіймів, руками — мсьє Енно полинув через просторий кабінет, ледь торкаючись носками наймодніших черевиків «вера» дорогоцінної колекції українських килимів на підлозі.
Грушевський наперед вирішив — в ім'я додержання престижу високої установи, яку він очолює, та й шануючи себе як ученого з світовим ім'ям, — зустріти іноземного представника з належною гідністю. Він мав сидіти, занурившися з головою в папери, — коли той з'явиться на порозі, звести голову — коли той переступить поріг, підвестися — коли посланець цивілізованого світу зупиниться біля порога.
Але все вийшло не так.
Якась необорна сила поза волею професора підкинула його над кріслом наче пружиною і кинула вперед — наче ядро з гармати. Що не кажіть, а був він лише майбутнім головою ще не існуючого уряду тільки уявної держави, а поспішав до нього в найпривітнішому піруеті посланець одної з чотирьох наймогутніших у світі держав.
Мсьє Енно, пошпуривши «котелок» геть у крісло, потис професорову руку раз, але професор не відпускав, вхопившися за його руку своїми двома. Тоді мсьє Енно потис другий раз, потис і втретє, — і так вони і стояли посеред кімнати, трусячи один одному руки. Притому вони обидва приказували слова палкого привітання.
Мсьє Енно говорив:
— Мсьє! О мсьє! Така висока честь!..
Грушевський:
— Вельми щасливий… моє поважання… прийміть мої запевнення… сердечно… душевно… щиро…
Посланець Франції говорив російською мовою. Голова української Центральної Ради — французькою: прононс у нього був такий собі, професорський, і кожного слова він дошукувався в пам'яті гімназичних часів, екаючи та мекаючи.
Нарешті всі інтонації вичерпано, два представники двох держав — сучасної і майбутньої — дали своїм рукам спокій, і Грушевський попростував не до свого монументального крісла, а зовсім в інший бік.
— Даруйте, — мовив він притому, махнувши рукою на свій величезний стіл, завалений паперами, — там безлад: роботи вище голови! Прошу дуже! — І він зробив гостинний жест, запрошуючи гостя до круглого столика в кутку.
Певне — коли ж і обновити цей круглий столик, приміщений у кутку для міждержавних розмов «на рівній нозі», як не тепер?
А втім, коли вони всілися один біля одного при столику «на рівній нозі», запала пауза: обидва
