Лемберг. Під знаменами сонця - Ганна Хома

Поранений дуже переконливо вдавав, що збирається врізати дуба.

— Що ви там шепочете?

За час, поки я відвернувся, жінка встигла прошмигнути до кімнати і причинити за собою двері.

— Молитву, — сказав я. Цю молитву я вже якось промовляв над одним непритомним тілом. Так само на мене вже колись дивилися при цьому.

— Молитва — це добре.

Я стрепенувся. Так про молитви не говорили навіть найпалкіші безбожники.

«Вовчиця», — згадав я, і весь цей дім, сонний, незатишний, затемнений, навіяв порівняння з лігвом. Чудище всередині мене клацнуло зубами і кинулося зариватися в землю. Від сорому, звісно ж…

— Доброї ночі, — про всяк випадок ще раз привітався я, марно намагаючись згадати, як давно вона за мною спостерігала звідти, з-за дверей.

— Уже ранок, — відповіли мені, вказуючи на вікна за моєю спиною. Рукою, у якій тримали карабін. Той самий, у якого вовчий оскал.

Щось зрадницьки залоскотало в носі. Мабуть, летіла на всі боки шерсть мого звірятка, щоб йому провалитися зі своїм знаменитим чуттям.

— Покладіть лампу на стіл і відійдіть.

— Можу закластися, що ви не вперше розігруєте цей фокус. Меблі, тремтячі кроки на сходах мають переконати всіх, що ви безборонна і налякана до смерті жінка. І вам це вдалося, — підкинув я їй комплімент, чітко виконуючи при цьому вказівку. Де, цікаво, її навчали цьому?

От-от, цікався, може, змилуються над тобою й азбуку дадуть почитати…

Бо вона на мій комплімент не те що глянути — кашлянути не захотіла. Сіла за стіл навпроти мене, підсунула до себе ножа і задула нічник. Не випускаючи з рук карабіна. Того самого…

Я висварив себе у двадцять перше і взявся підшуковувати лагідні слова для двадцять другого разу. Такі, щоб вуйків фарш похвалою поряд із ними виявився. Не знайшов поки…

— Як вам спалося, прошу пані? — натомість став вправлятися в етикеті.

— А вам?

— Дякую, прошу пані, вельми добре. Давно так солодко не спав.

Відчуваєте, до чого істерика довела, — ввічливим зробився, як франт на недільному променаді на Гетьманських Валах[74]. Мав би капелюха — припідняв би його чинно, галантно, схилився б до пальчиків делікатних у шовковій рукавичці, тьфу! А ти рий землю, мій любий, рий…

— Давайте опустимо фальшиві реверанси, ми не на контрактах[75]: я не багата спадкоємиця і ви не зваблювати мене сюди прийшли… прошу пана, — поставила вона крапку в моїх придуркуватих люб’язностях. — Мене зовуть Агнешка Фарбі. А вас?

Напередодні я не розгледів її як слід: треба було вкладати пораненого, оглядати, промивати і припікати рану, заново її перев’язувати, уливати йому залишки вина крізь щільно стиснуті зуби. Тепер, при ранішньому світлі…

— Мар’ян. Мар’ян Добрянський, — без заминки відповів я, і вже потім похопився, що назвав їй справжнє ім’я. Справді, азбуку взяти почитати, чи що?

— Це з тих Добрянських, що гречкою тут колись промишляли?

Я кивнув, а горло стиснуло судомою. Були ще люди, які пам’ятали мою сім’ю…

— Ясно, — кивнула у відповідь змучено якось, відсторонено. І нічого не додала, дивлячись на погаслу гасову лампу.

«Сам винен», — огризнувся звір. Очманів від тепла, сухості, даху над головою, відчув себе захищеним, понадіявся на інстинкти і змився в нікуди, а тепер спробуй упоратися з байдужою, негарною, далекою від романтики і чоловічих чар прінцессен[76]. Опущені кутики очей і губ, суха шкіра, що лущилася на чолі й вилицях, брови нерівні, ніби їх хтось довго тер руками, старомодна традиційна для наших прабабок хустка із замусоленими кінчиками, бурякового кольору сукня з обтріпаним подолом, і вся вона якась старомодна й замусолена. Тільки карабін новенький, блискучий, на диво, добре припасований до її руки. Напевно, підібрала, поки я був у кухні, прислухаючись до затишшя нагорі.

Бачив я тих прінцессен, які бралися за зброю. Ні, сам я при цьому зберігав серйозний вигляд, а ось ворони падали з дахів від реготу…

Що вам сказати… Ця пані була добре навчена тримати зброю і скрадатися як вовчиця. У власному домі. Кимось терпляче навчена. «Найшла коса на камінь, а вовк на вовчицю», — заспівало людським голосочком моє звірятко.

Недовго вже тобі співати, як я бачу…

— Жар у нього починається, — кивнув я в бік своєї жертви. Чергової жертви. — Потрібна горілка чи щось, настояне на горілці. Для охолодження. І відвар буряка…

Моргнула байдуже, важко встала і рушила до дверей, що вели до кухні. Я знаю, що до кухні, я там був, коли вона пробралася до кімнати. І нічого не помітив!

— Станьте так, щоб я вас бачила звідти. Вас і вашого спільника.

— Він лише випадковий попутник, — збрехав я. Для того, хто розпочав кривавий відлік своїх жертв, брехня — це маленька дрібниця. — Заручник обставин.

Вона хвильку дивилася на мене, а тоді спитала, мляво й апатично:

— Обставин заручник чи… ваш?

В очах її промайнуло щось таке, що я раптом зрозумів: вона недалека від того, щоб спустити курок. Мляво й апатично.

Я взяв не ту лінію поведінки. Не стрічав я раніше вовчиць, от біда. Але