Лемберг. Під знаменами сонця - Ганна Хома

Янек із піднятими руками швидко-швидко замотав рудою головою. Смішніше не буває.

— Зараз перевіримо…

Даремно ти, офіцере, цієї нічки вийшов на це перехрестя. Хіба тобі мамка з татком не казали, що Личаків — ну дуже небезпечне місце для нічних прогулянок?

Простий патрульний ніколи б сміятися тут не став. І не поліз би навіть з укороченим дулом карабіна обшук улаштовувати. Він би спочатку печінки нам відбив. Про всяк випадок. І був би правий.

Змах. Ніж. Зойк. Кров. І хрускіт підкошених колін. Капітан — побачив я нарешті нашивки.

— Ми… ми вбили його?

Ми? От потіха, так потіха!

— Ні, він сам себе вбив… — крізь зуби видихнув я, раптом ясно усвідомивши, що сьогодні переді мною, наче керовані якимись вищими силами, один за одним закрилися всі можливі шляхи втечі. А я увесь цей час гадав, що сам володію ситуацією і можу з цими силами впоратися…

Дурний, а досі не в божевільні…

Куди б ми зараз не пішли, усюди на нас уже могли чекати. Унизу на Личаківській був відкритий недавно поліційний постерунок, а від Куркової могла щомиті підоспіти підмога. Занадто близько ми від центру, занадто далеко від своїх.

Так чи інакше, а бачити нас тут над тілом не мав ніхто.

Я підвівся і рушив назад. Без жодного плану в голові. Розуміючи одне: на місці залишатися нам не можна. Ніяк не можна.

За мною пішов Янек, але якось слабко пішов, безсильно. Грецька орієнтальна церква дивилася на нас, єретиків, як на прокажених. Костел францисканців наближався сірим кам’яним смоком[69] без вікон і дверей…

— Я веду себе, як дитина? — винувато усміхнувся Ян за пару кроків.

Ні, мій супутнику, ти ведеш себе, як мудрець, котрий відає речі, недоступні мені, нерозумному.

— Я не можу залишити його… там… самого. Я… мушу подивитися… що там з ним…

Голос був слабким, але покажіть мені силача, який змусить цей голос відмовитися від сказаного. Довелося зупинитися. «Навіщо?» — міг запитати його я, але питання в нашій з ним історії мало значили. Лише відповіді.

Секунду нас розділяло п’ять кроків. Як п’ять пострілів. Чи п’ять ударів ножем.

Неясний силует по той бік провалля постояв, переступив з ноги на ногу і побіг назад.

Я міг спитати «Навіщо?», але з якогось часу підозрював, що він знає відповіді. Усі відповіді. Тому ніколи не боїться питати.

Гулке відлуння бігло разом з ним по карнизах, балконах, флюгерах. По чорних хрестах мого міста.

А по цей бік провалля було тихо. Поки я не стрибнув у нього і не догнав бігуна.

Капітан лежав там, де ми його залишили, біля ринви, долілиць, напівскоцюрбившись, примнувши праву руку, а ліву відкинувши вбік. Людина як людина, підвипила, лягла відпочити, нам би пройти повз, як належиться порядним громадянам, і забути, що від людини цієї з-під лиця по камінню розтікається темна густа калюжа. І ні з чим не зрівняний запах. Видно, він встиг затиснути кулаком рану, бо коли ми рухнули його, назовні пішла порціями свіжа кров.

— Сюртук давай. І пояс, — почув я ніби зі сторони свій голос і незрозуміле мямлення у відповідь.

Янек було самовіддано поліз на допомогу, але, побачивши, стільки крівці, повільно позадкував. Дворянство дохле, блакитної крові, від справжньої, багряної, носа вернете?!

Здається, я промовив це вголос.

— Або давай пояс сюди, або йди вішайся на ньому! — налився свинцем мій голос, а напруга застукала в скронях, прискорюючи обороти з кожною секундою. Так прискорювало обороти життя, витікаючи з безвольного тіла на бруківку…

— Що ти робиш?

Уже краще.

— Зняв?

— Ось, але що…

— Фіксуй тут… ні, вище, зараза б тебе взяла… вище моїх рук, та-ак… туго стягуй… тугіше!

До краю заведені і закріплені за спиною руки тягнуть за собою плечі, котрі піднімають ключиці та притискають пошкоджену жилу до ребра. Це якщо вірити цирульнику, котрий усе життя тільки тим і займався, що пускав людям зайву кровицю. А з мене взагалі мріяв усю, до останньої краплі вицідити.

Але, на диво, прийом спрацював.

— Тепер сюртук.

Поспіхом схопивши його, я відітнув ножем від поли широку смугу і завмер. Янек мовчав, а я не посмів на нього поглянути. Тільки тепер і тут пан Губицький сконав остаточно й безповоротно, і ніхто інший, як я, добив його, майже мертвого, подерши на шматки останній спомин про спалене минуле.

Перев’язати рану було справою техніки. Я прихилив капітана до себе і почув знайомі звуки. Янек, учепившись за ринву, повертав місту все, що зосталося від обіду. У звичку це в нього ввійшло, чи як?

Я перевів погляд на пораненого: не лише півмундира, але й півлиця щедро вимазані тягучою речовиною, що звисала фляками і поширювала довкола ні з чим не зрівняний запах. Нехороший загалом вигляд.

На шиї слабо пульсувало. Хто сказав, що я втішився?

Закутавши півмертвого чоловіка в залишки сюртука, я потяг його за собою попід руки, але цьому він, здається, не зрадів зовсім. Бо за кілька кроків став важким, мов мішок з цеглою, і майже випав у мене з рук на бруківку.

Нагадала про себе підвернута нога. Жорстоко