Лемберг. Під знаменами сонця - Ганна Хома
Та-ак, коротко не вийде.
— Ти налякався Анички, чи вона тебе?
— Я з тобою! — дзвінкіше і зліше мовила істота. — Ми йшли сюди разом і разом підемо звідси!
— Можу я у своєму рідному місті відвідати приятелів, чи приречений тягати тебе за собою всюди?
— Ти не йдеш у гості. І між іншим, мене не треба тягати. Я, між іншим, сам можу.
— Вали звідси, — неголосно мовив я. — Згинь. Відійди. Зникни. Поки дорахую до двадцяти, вулиця має бути порожня. Раз.
— Ти не сказав, про що ви там говорили у твого… Фонся.
— Два.
— Якщо він твій родич, міг і представити нас…
— Три.
— Твоя Аничка теж нічого не захотіла пояснювати, а взялася історію міста розказувати…
— Чотири.
— Мар’яне!
— П’ять.
— Тобі ж не було чим за обід платити…
— Шість.
Позаду заткнулись.
— Сім.
Навіть сопіння припинилося.
— Вісім.
Ну, нарешті, второпали.
— Дев’ять.
Але надто швидко второпали.
— Десять.
— Ого. Умієш все-таки рахувати, — неголосно сказали мені. А потім добавили: — Ану повернися.
На секунду місто подумало, що я здався. Воно було недалеке від істини. На одну секунду.
— Одинадцять.
Я відчув, як по підборіддю потекла цівка крові.
— Він замовив тобі роботу?
— Дванадцять.
— А ти вирішив, що я буду їсти, пити, забавлятися із твоєю… нареченою…
— Тринадцять.
— …поки ти будеш відпрацьовувати наш хліб?
— Чотирнадцять.
— Може, мені в ніжки тобі за це кланятися?
— П’ятнадцять.
— Так ти скажи, не соромся.
— Шістнадцять.
— Тільки в лице скажи.
— Сімнадцять.
— А то мені твоя потилиця до чортиків набридла.
— Вісімнадцять.
— Дурнувата твоя гра.
— Дев’ятнадцять.
— А я ось що думаю…
— Двадцять.
— Це місто теж треба підпалити, і чим швидше, тим краще.
Я витер тильною стороною долоні підборіддя. Наближався початок кінця. Я здавав. Квартал за кварталом, під’їзд за під’їздом, квартиру за квартирою. Майже без бою і зовсім без жалю. Як здають карти. Наближався початок. Якому написано стати кінцем.
Я обернувся. Вулиця Казимирівська була порожня. Комічно недоладного, суцільно веснянкуватого пуцьвірінка, який хмурив брови і не зводив із вас лютого погляду, можна було до уваги не брати. Як можна не брати до уваги настирливого комара. Або цуцика, який хапнув вас за палець. Або здобич, на котру ви полювали вісім років. І котра стоїть за півкроку від вас і знати не знає, що вона — ваша здобич.
— Ти думаєш, я сліпий, Мар’яне?!
І вважає, що має право на вас горланити.
— Ми тут неповний день, а ти ніби скинув шкіру. Я дивлюся на тебе і не впізнаю. Ти торочив, що тут твоя батьківщина, що якщо ми доберемось сюди — ми врятовані. Мар’яне! Так не повертаються на батьківщину. Так проникають у тил ворога. Якби ти себе бачив! У тобі перемінилося все: від погляду до манери розмовляти. Якби я тебе не знав…
— Ти мене не знав.
Він стрельнув очима вгору і знову на мене.
— Добре, мій неможливий друже, приємно познайомитися: Януш Губицький, бувший дідич Накваші. Прошу любити та шанувати. Але чого ж ми стоїмо? Час до справи.
— Пискнеш хоч звук у неурочну годину…
— Знаю-знаю, відрубаєш голову і замаринуєш під тим соусом, який…
— Ні. Ребром долоні по загривку. І не дам отямитися, допоки все не закінчиться.
Він умів моментально ставати серйозним. Якимось дивом учував, коли звір всередині мене оголює ікла. По-справжньому, по-звіриному. Небагато народу це учували.
— Припини хвилюватися. Ти ж мене теж іще не знаєш.
Отже, я вів на справу чужинця. Я, вічний самітник, йшов на справу з напарником, від якого користі — як від козла молока або від півня яєць. Воістину, наближався кінець.
Справа виявилася простою, як раз плюнути. У таких випадках завжди треба плювати. Через ліве плече. Тричі.
До площі Марії Сніжної[59] під’їхали хлопці на підводі, звантажили ящик зі зброєю, під’їхали інші хлопці, ящик собі на підводу поставили і поїхали.
Краківське передмістя нагло мовчало просто нам у вуха. Я довго крутив головою, слухав, нюхав, пробував на зуб, але нічого не міг второпати.
— Уже все? — дещо розчаровано протягнув Янек.
— Зле, — кинув я у відповідь.
— Що зле?
— Що добре.
— А що добре?
Я сплюнув.
— Прикмета є: коли дуже зле, то
