Лемберг. Під знаменами сонця - Ганна Хома

— Ага. — Янек копнув носком землю. — А котів ти теж боїшся?

— Яких котів?

— Чорних.

Я вчасно запримітив глум у його голосі:

— Ні, я їх чавлю.

— Як?!

— Чобітьми.

— Серйозно?

— Не віриш?

Він знову копнув землю Краківського передмістя.

— Я бачив, як ти з кіньми поводишся. Не вірю. Не можеш ти образити твар ані чорну, ані білу.

Крук круку, кажуть, око не виколе…

— Пішли.

— Куди? Добре, мовчу.

Хвилину по тому.

— А що в тих ящиках було?

Ще хвилина.

— Вони ні слова тобі не сказали, ні одні, ні другі, а якщо це не вони були?

«Добре, мовчу» у нього означало «Почекай, я придумаю ще одне запитання».

«Зле» прийшло, коли я майже перестав його чекати, а ми майже спустилися до вулиці Костельної[60]…

— Сюди, — я повернув назад на Сніжну вулицю.

— Ти когось там побачив?

— А тепер сюди.

Найкраще було пройти через Шкарпи[61] до Театинської[62]…

— Тут якийсь монастир?

…а нею — до найближчих дерев довкола Високого Замку…

— О, і звідти кроки… Мар’яне, це за нами?

— Звертаємо.

…Тоді через Куркову і садок Тита — до Лоншанівки[63]…

— Побігли. Тільки тихо.

Короткий провулок Сави[64] ми пройшли на одному подиху.

…а звідти рукою подати до Знесіння, де можна перечекати не одну хатранку[65], бо «татари»[66] точно нас не видадуть…

Але «зле» на те і «зле», щоб не відставати.

Я підняв кілька камінців і жбурнув їх далеко поперед себе, а сам потяг Янека вбік, у тінь казарм піхотного полку Франциска Йосифа, що на Францисканській[67] площі.

Двоє чоловіків пробігли повз нас Курковою, і в світлі гасових ліхтарів на їхніх грудях блиснули бляхи у вигляді півмісяця — службові відзнаки поліційних рядових…

Шлях на Куркову тепер теж був закритий. За пару кроків вони зрозуміють, що припустилися помилки і повернуть назад, за нами.

Був іще один шлях — навпростець через монастирський сад і город школи глухонімих просто на Личаківську вулицю, але мені раптом здалося, що менти вже причаїлися в темряві там, біля монастиря, і тільки чекають нашої з’яви.

Повз стіну казарм, пригинаючись, ми обійшли невеликий мурований будиночок на перетині Кармелітської[68] із Францисканською і так само в темряві посунули далі. Я вагався лише мить. Із двох кляшторів, які колись добряче повоювали між собою, я надав перевагу францисканцям, бо кармеліти знаходилися надто вже небезпечно близько до палацу Намісництва, хоча так направду, то особливої різниці між ними я не бачив. Маю на увазі — між орденами, а не вулицями. Ні там, ні там я не був би сумлінним монахом…

Лише один ліхтар горів на цій вулиці, відкидаючи зловісні тіні від розбурханих вітром дерев…

— Ти впевнений, що нам туди?.. — шепотом поставив під сумнів мій вибір Ян, але кроку не уповільнив. Розумів, що патрульні будь-якої миті можуть повернутися.

В обійсті Коморовських загавкав пес. Вулиця Францисканська опускалася круто вниз до Личаківської. Бог ордену францисканців мав би нас тут оберегти…

Я не витримав і озирнувся. Хрест на монастирській будівлі угорі за нами здавався чорним на фоні підсвічених місяцем хмар. Пес загавкав сильніше. Вулиця звернула праворуч. Я вже побачив при її кінці пишну садибу мебельника Смутного… і сплюнув.

Дуло карабіна за природою своєю нічого не повинно виражати, але ви спробуйте, націльте його на себе — й одразу побачите вовчий оскал.

Він передбачив наші наміри і, замість того щоб доганяти, просто зачекав на нас тут, у брамі довгої двоповерхової кам’яниці. Мабуть, бог ордену кармелітів нам не пробачив…

— До стіни! Руки! Жодного нехорошого руху! Попереджаю: я попереджати не буду.

Ми послухалися. Дуло карабіна не любить неслухняних.

— Зброю — на бочку! Без жартів!

Офіцер військово-поліційної сторожі. Звання я не зміг розібрати, але те, що він чекав саме на нас, видно було навіть у тьмяному світлі єдиного тут гасового ліхтаря…

— А ти?

— А в мене нема, — розсмішив нас з офіцером Янек.

— Зовсім-зовсім?