Лемберг. Під знаменами сонця - Ганна Хома

— Якщо чесно, то це я в нього в заручниках, пані Агнешко. І не можу зрозуміти: плакати мені від цього чи сміятися.

Вона промовчала, задкуючи до кухні й не опускаючи карабіна.

Я схрестив руки на грудях. Ось вона дійшла до середини кухні і почала розвертатися до плити. Але, видно, уловила щось недобре у звичній обстановці, моргнула й поволі обвела поглядом приміщення. Під плитою горіло полум’я, діжки були поскладані в куті, пательні розвішані на цвяхах, тарелі і полумиски сушилися перевернуті на рушничку…

Кухня як кухня, нічого особливого.

«Якраз час забиратися з лінії вогню, — попередили мене зсередини. — Іншого разу може не трапитися…»

Я цитьнув на мого переляканого звіра і залишився стояти на місці. Я мусив це бачити.

— Що… що це все означає?!

— Я провів невеличку ревізію, — охоче пояснив їй. — Що згодилося для зупи — пішло в зупу, усе решту я поховав, щоб більше місця було.

Вона важко осіла на табурет біля рукомийника. Карабін — і той принишк. Але ненадовго.

— Навіщо? — спитала і навела на мене зброю. — Хто вас просив?!

Ніхто. Просто коли я завершив справи з пораненим і мимохіть заглянув до кухні, то одразу засукав рукави.

«Усе має мені блищати!» — зазвичай говорив вуйко Фонсьо, коли останніх відвідувачів уже виносили, а перші ще не встигли занести своєї ноги над порогом його кнайпи, і горе тому, хто розумів його слова в переносному сенсі. Фонсьо був помішаний на чистоті, і ми драїли кожен куточок кухні й зали до безтями. Тому коли моє досвідчене око відмітило як-будь заметену підлогу, бруд на плиті і пилюку на полицях, руки самі за багаторічною звичкою наповнили водою таз і намочили в ньому шмату.

Коли після нашого прибирання вуйко помічав плямочку десь на денці пательні чи на ручці чайника, то змушував заново перемивати все кухонне начиння. Для нас, хлопців, це було найгіршим покаранням.

Подивившись на тутешній посуд, я змінив таз і шмату й перемив також усе кухонне начиння. Зайнятися все одно не було чим…

Дивно, але, виявляється, якщо це робити без примусу і без супровідного реготу вільних колег, то нічого поганого в цьому занятті немає.

Весь час, що залишився, я присвятив зупі з білих грибів, що сушилися просто в мене над головою.

— Я перепрошую, пані Агнешко, але…

— Чи я вас просила? — тихо, з вимученою блідою смужкою замість губ спитала вона. Для неї, господині, це було найгіршою образою.

— А ви не переймайтеся. Одна моя знайома любить повторювати: було б для кого, я б не лише прясти і ткати вміла, я б літати вивчилася. Було б для кого…

Пам’ять запопадливо, мов на таці, піднесла витончений змах рук і дзвінкий сміх: «Хочеш, щоб я полетіла, тільки скажи — і я полечу з цього даху просто до неба! Заради тебе, хочеш?»

А ця жінка про польоти навіть не снила. Вона насилу по землі пересувалася.

— А я й не переймаюся… — У її очах щось підозріло блиснуло, але рука з карабіном не здригнулася, і я не ризикнув зрушити з місця. Натомість вирішив зіграти роль розумника, що добре знається на таких справах. Грати ролі — це моє друге основне призначення в житті. У вас не так, пані? Радий за вас…

— Крім того, будинок досить великий, важко, певно, у наш час тримати такі покої? Обігрів, прислуга, ремонти — усе коштує зараз недешево. Нагорі у вас, мабуть, аж три кімнати?

— Чотири, а вам для чого?

Перше і найосновніше моє призначення в житті — помститися Янушу Губицькому. Як добре, що у вас інше призначення, пані…

— Бачите, я…

— Бачу, не сліпа, знаю, про що думаєте, — вона швидко повернулася у свій попередній стан безвольності, що межує з апатією. Зі злістю я б міг упоратися, злість — це мені знайоме, а от з байдужістю… Знову не ту лінію поведінки обрав. Знову вовчиця стріляного горобця за пазуху засунула. Мабуть, мала своє, невідоме мені призначення в житті… — Гадаєте про себе, чи вдасться вам самому все добро винести, чи на підмогу прийдеться дружків кликати…

І це теж. Кожний дім я перш за все оцінював з позиції зломщика, прикидаючи в умі вірогідні розміри можливого улову. Бачила мене наскрізь. Тому, мабуть, так прагнула застрілити.

— Саме так, пані Агнешко, я вже віддавна збираюся зграндувати[77] вашу оселю, для того і поліціянта ледве живого приволік, маневр відволікаючий, так би мовити… А до кухні заскочив, бо гербатки[78] захотілося…

«А зупка?» — жалісно так шмигнув носом той вічно голодний, що в мені сидить.

— Гербатки? — пані тим часом глянула на нас обох так, ніби ми несповна розуму, потім на гербатник, на баняк із зупою і знову на нас. Неможливо було зрозуміти, що коїлося в неї всередині, а от у мене всередині панував суцільний бардак: звір, ридаючи, дряпав мені черево й орав благим матом: «Зупку дайте! Зупку! Зупку!»

Жінка нарешті підвелася зі стільця, узялася за гербатник, кинула на мене черговий не зрозумілий мені погляд («застрілити чи не застрілити?») і…

— Поки я заварюю гербату, можете брати зупу. Миски ви знаєте де…

Ніколи ще вказівок жінки я не виконував з таким завзяттям!

Миски, правда, витяг спочатку