Японський коханець - Ісабель Альєнде
Альма віддалася позасвідомій радості кохання. Запитувала себе, як це ніхто не помічає, яка сяйлива в неї шкіра, які бездонні очі, яка легка хода, який лагідний голос, яка енергія вирує в ній, що її сама Альма була нездатна й не хотіла контролювати. Тоді ж у своєму щоденнику вона писала, що ходить, наче пливе, а її шкіра мовби вкривається бульбашками мінеральної води, і волосинки на ній настовбурчуються від насолоди; і що її серце зробилося величезним, ніби куля, що от-от лусне, але в цьому безмежному набубнявілому серці немає місця ні для кого, крім Ітімея, решта людства зробилася невиразною; і що вона розглядає себе, голу, в люстрі, уявляючи, буцімто це Ітімей роздивляється її з іншого боку дзеркала, милуючись її довгими ногами, сильними руками, пружними грудьми з темними пипками, пласким животом з ніжним чорним волоссячком унизу, напомадженими губами, шкірою бедуїнки; і що вона спить, зарившись лицем у Ітімеєву майку, просяклу його запахом садівника — перегноєм та потом; і що затуляє руками вуха, щоб чути неквапний тихий голос Ітімея, його нерішучий сміх, зовсім не схожий на її — гучний та розкотистий, його обачні поради, розповіді про рослини, японські слова, якими він виражав свою любов, бо англійські здавалися йому незначними, його захоплені вигуки, коли Альма показувала йому свої дизайнерські роботи й розповідала про наміри наслідувати Віру Нойман, не замислюючись бодай на мить над тим, що сам він, маючи справжній талант, міг дозволити собі малювати, лише викроївши пару годин після виснажливої праці на землі, та й то поки в його житті не з’явилася вона, заволодівши усім його вільним часом. Потреба Альми знати, що її кохають, була невситимою.
Сліди минулого
Попервах Альма Беласко та її приятель Ленні Біль вирішили втішатися культурним життям Сан-Франциско та Берклі. Відвідували кінозали, театри, концерти й виставки, експериментували з екзотичними ресторанами та прогулювалися з собакою. Вперше за три роки Альма вмостилася в родинній ложі оперного театру, але її приятель заплутався в сюжеті першої дії й заснув на другій, коли Тоска ще не встигла встромити кухонний ніж у груди Скарпії. Вони відмовилися від опери. Автівка Ленні була зручнішою за Альмину, і нею вони їздили до Напи[19], щоб насолодитися буколічним видом тамтешніх виноградників і продегустувати вино, або до Боліноса[20] — подихати солоним повітрям і покуштувати устриць, але врешті-решт втомилися напружувати всю силу волі, щоб виглядати молодими й активними, і не встояли перед спокусою спокійного життя. Замість нескінченних поїздок, які змушували рухатися, шукати пристановище й триматися на ногах, Альма та Ленні дивилися разом телефільми чи слухали музику в якомусь зі своїх помешкань, або заходили до Кеті, прихопивши пляшку рожевого шампанського, яким запивали чорний кав’яр — дочка Кеті-стюардеса «Люфтганзи» привозила його після польотів. Ленні волонтерствував у клініці болю, навчаючи пацієнтів робити з вологого паперу й стоматологічного цементу маски для Альминих театральних вистав. В години надвечір’я вони читали щось у бібліотеці — єдиному громадському місці, де було більш-менш тихо; шум залишався однією з незручностей колективного життя. Коли не мали іншого вибору, вечеряли в їдальні Лак-хаузу під пильними поглядами тутешніх мешканок, які заздрили щастю Альми. Ірина почувалася звільненою: хоча іноді дівчину брали з собою, Альма вже не потребувала її так, як доти. «Це все твої вигадки, Ірино. Ленні тобі не конкурент», — розраджував її Сет, але його це теж непокоїло, бо якби бабуся скоротила кількість годин на тиждень, коли задіювала Ірину, він мав би менше шансів її бачити.
Того дня Альма й Ленні сиділи в саду і — як це часто робили — згадували минуле, а Ірина неподалік мила водою зі шлангу Софію. За кілька років перед тим Ленні побачив у Інтернеті організацію, що перевозила собак з Румунії, де ті блукали вулицями, збившись у зворушливі зграї, до Сан-Франциско, й віддавала тварин добрим людям. Писок Софії з чорною плямою на оці причарував його, і Ленні, не роздумуючи довго, заповнив формуляр, переказав обумовлені п’ять доларів і наступного дня пішов по собаку. В оголошенні забули зазначити, що Софія не мала однієї лапи. Вона звикла обходитися трьома, єдиним наслідком травми було те, що Софія шматувала одну кінцівку будь-якого предмета, як то ніжки стільців та столів, однак Ленні давав цьому раду, накупивши силу-силенну пластмасових ляльок. Щойно тварина відгризала якійсь ручку чи ніжку, Ленні одразу давав їй іншу ляльку, й справа залагоджувалася. Єдиною вадою її собачої вдачі було те, що Софія не зберігала вірності господарю. Вона дуже прив’язалася до Кетрін Хоп, і варто було заґавитися, як Софія вже мчала прожогом до лікарки й стрибала тій на руки. Їй подобалось кататися на інвалідному візку.
Софія спокійно стояла під струменем води; тим часом Ірина говорила щось до неї по-румунськи, а сама прислухалася до розмови Альми й Ленні, щоб потім переповісти її Сетові. Дівчина зневажала себе за те, що їх підслуховує, однак бажання розгадати таємницю цієї жінки зробилося їхньою з Сетом нав’язливою ідеєю. Зі слів самої Альми дівчина знала, що її дружба з Ленні зародилася в тисяча дев’ятсот вісімдесят четвертому році, коли помер Натаніель Беласко, й тривала кілька місяців, але обставини зробили її такою міцною, що коли вони знову зустрілися в Лак-хаузі, то легко поновили давні стосунки, мовби ніколи й не розставалися. Альма саме розповідала Ленні, що, коли їй виповнилося сімдесят вісім років, вона — утомившись від людей та правил поведінки, дотримуватися яких мусила ще змалку, — відмовилася виконувати роль глави родини Беласко. Ось уже три роки вона мешкала в Лак-хаузі, і тут їй дедалі більше подобалося. Життя в притулку було покутою за колишні привілеї, самовпевненість та матеріалізм. Найкраще було б провести решту днів у якомусь буддистському монастирі, але Альма не була вегетаріанкою, а медитація завдавала їй болю в спині, тому віддала перевагу Лак-хаузу, нажахавши цим сина й невістку, які б воліли, щоб вона краще блукала з бритою головою вулицями Дармсали[21]. В Лак-хаузі Альма почувалася затишно,
