Японський коханець - Ісабель Альєнде

Лак-хаузу. Вже в помешканні Альма, зітхнувши, повідомила, що її морозить, і лягла, а Ірина тим часом готувала на вечерю вівсянку з молоком. Сперта на свої подушки, в накинутій на плечі старечій шалі, жінка здавалася схудлою на п’ять кілограмів і старшою на десять років, ніж кілька годин тому. Ірина вважала її невразливою, і щойно тепер завважила, як змінилася за останні місяці Альма. Вона втратила вагу, а фіолетові вуха в поєднанні зі змарнілим лицем робили її схожою на борсука. Жінка вже не ходила розпрямлена, і її хода не була твердою: Альма похитувалася, підводячись зі стільця, на вулиці повисала на лікті в Ленні, іноді прокидалася від безпричинного переляку або губилася, почуваючись так, ніби опинилася в незнайомій країні. Вона так рідко ходила до майстерні, що вирішила звільнити помічників, а Кірстен купувала комікси та смоктачки, щоб розрадити в її самоті. Емоційний стан Кірстен залежав від повсякденних справ та переживань: поки все залишалося незмінним, вона була задоволена. Кірстен мешкала в кімнаті над гаражем свого брата й невістки — улюблениця трьох небожів, яких колись допомогла виростити. В робочі дні вона завжди сідала опівдні в той самий автобус, з якого виходила за два квартали від майстерні. Відчиняла двері своїм ключем, провітрювала й прибирала приміщення, а тоді вмощувалася в кріслі директора кінотеатру з монограмою, на якій було вигравіруване її ім’я — подарунок небожів на сорокаріччя, і з’їдала сандвіч з курчам або тунцем, який приносила в рюкзаку. Потім готувала полотна, пензлі та фарби, ставила чайник і чекала, втупившись у двері. Коли Альма не приходила, телефонувала їй на мобільний, вони деякий час гомоніли, й Кірстен одержувала якесь доручення, бо треба було чимось зайняти її до п’ятої години — о цій порі Кірстен зачиняла майстерню й простувала до автобусної зупинки, щоб повернутися додому.

За рік перед тим Альма сподівалася дожити без змін до дев’яноста років, але тепер не мала певності, що їй це вдасться, бо вгадувала близькість смерті. Раніше відчувала, як та никає кварталом, потім чула її бурмотіння в закутках Лак-хаузу, а тепер смерть уже зазирала до її помешкання. В шістдесят років вона думала про смерть як про щось абстрактне, що її не стосується; в сімдесят — вважала її далекою родичкою, яку можна легко забути, бо та не нагадувала про себе, але яка колись неодмінно прийде. Після вісімдесяти Альма почала звикати до неї й говорила про це з Іриною. Бачила її то тут, то там: смерть прибирала вигляду поваленого дерева в парку, облисілої через ракову хворобу людини, її батьків, які перетинали вулицю: Альма могла їх упізнати, бо вони були такі самі, що й на знімку в Данцигу. Іноді це був її брат Самуель, спокійно померлий удруге в своєму ліжку. Дядько Ісак являвся їй міцний, як тоді, коли ще мав здорове серце, а от тітка Ліліан приходила часом удосвіта, в тривожних снах, така, якою стала наприкінці життя: старенька, в ліловому вбранні — сліпа, глуха й щаслива, бо гадала, що чоловік тримає її за руку. «Поглянь на цю тінь на стіні, Ірино! Тобі не здається, що це чийсь силует? Мабуть, Натаніель. Не турбуйся, доню, я не збожеволіла, я знаю, що це лише гра уяви». Альма розповідала їй про Натаніеля, про його доброту, вміння вирішувати проблеми й долати труднощі, про те, що він був і залишається її ангелом-охоронцем.

— Я висловлююся фігурально, Ірино, ангели-охоронці не існують.

— Звісно, існують! Якби я не мала пару ангелів-охоронців, то давно була б мертва або вчинила б якийсь злочин і сиділа в тюрмі!

— Що ти таке кажеш, Ірино! В юдейських віруваннях ангели — посланці Бога, а не охоронці людей, але я маю свого ангела-охоронця: це Натаніель. Він завжди дбав про мене — спершу як старший брат, згодом як ідеальний чоловік. Я так і не змогла віддячити йому за все, що він для мене зробив.

— Ви були подружжям майже тридцять років, Альмо, мали сина й онуків, разом працювали у фундації Беласко, ви доглядали його під час хвороби й підтримували до самої смерті. Безперечно, він так само вважав, що не зміг віддячити вам за все, що ви для нього зробили.

— Натаніель заслуговував набагато більше любові, ніж я спромоглася йому дати, Ірино.

— Ви хочете сказати, що любили його радше як брата, ніж як чоловіка?

— Друг, брат у перших, брат, чоловік... Я не бачу різниці. Коли ми одружилися, пішли поголоски, адже ми були братом і сестрою в перших, а це вважається інцестом і, гадаю, так воно і є. Мабуть, наша любов завжди була кровозмісною.

Агент Вілкінс

Другої п’ятниці жовтня в Лак-хаузі з’явився агент Рон Вілкінс: він шукав Ірину Базілі. Це був агент ФБР — шістдесятип’ятирічний опасистий афроамериканець із сивою головою та жестикулюючими руками. Захоплена зненацька Ірина запитала, як він її розшукав, і Вілкінс нагадав їй, що бути поінформованим — основа основ його професії. Вони не бачилися три роки, але незрідка розмовляли по телефону. Вілкінс час від часу цікавився, як їй ведеться. «Все гаразд, не турбуйтеся. Минуле позаду, я про нього навіть не згадую», — відповідала зазвичай дівчина, однак обоє знали, що це не так. Коли Ірина познайомилася з ним, здавалося, костюм на Вілкінсі з його м’язами важкоатлета от-от трісне; через одинадцять років м’язи перетворилися на жир, але агент, як і в молодості, справляв враження чоловіка міцного та енергійного. Він розповів Ірині, що вже став дідусем і показав фотографію онука — дворічного хлопчика з набагато світлішою шкірою, ніж у діда. «Його батько голландець», — пояснив Вілкінс, хоча Ірина ні про що не питала. Агент додав, що йому вже час на пенсію, мовляв, для ФБР він уже старий мотлох, але ось приріс до свого стільця. Ніяк не вгамується, і далі переслідує злочинців, як робив це більшу частину років на службі.

Агент приїхав до Лак-хаузу вранці. Вони вмостилися на дерев’яній лаві в саду й пили каву «американо», яка завжди була в бібліотеці й нікому не подобалася. Від зволоженої нічною росою землі піднімалися легкі випари, повітря ставало теплішим під променями блідого осіннього сонця. Вони були самі й могли спокійно говорити. Деякі пожильці вже пішли на свої ранкові заняття, але більшість прокидалася пізно. Лише бригадир садівників Віктор Вікашов, росіянин з лицем татарського воїна, який уже дев’ятнадцять років працював у Лак-хаузі, мугикав на городі якусь пісеньку, та Кеті швидко проїхала повз них на своєму електричному візку в бік клініки болю.