Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Сучасна проза » Японський коханець - Ісабель Альєнде

Японський коханець - Ісабель Альєнде

Читаємо онлайн Японський коханець - Ісабель Альєнде
Таїланду, загорнуті в крафт-папір і без жодних позначок.

— Я спокійний, Альмо, — вів далі Ленні. — Втішаюся життям, особливо годинами, які ми проводимо разом. Я готуюся вже давно, це не захопить мене зненацька. Я навчився прислухатися до свого тіла. Тіло інформує нас про все, питання в тому, щоб уміти його слухати. Я знав про свою хворобу ще до того, як її діагностували, і знаю, що будь-яке лікування не має сенсу.

— Ти боїшся?

— Ні. Мабуть, після смерті — це те саме, що до народження. А ти?

— Трохи... Гадаю, після смерті не існує жодного контакту з цим світом, немає болю, особистості, пам’яті — так, начеб оця Альма Беласко ніколи не існувала. Можливо, є щось трансцендентне: дух, сенс буття. Але, зізнаюсь, я боюся відокремитися від свого тіла і сподіваюсь, Ітімей буде тоді зі мною, або Натаніель мене зустріне.

— Якщо, як ти кажеш, дух не має контакту з цим світом, як же Натаніель зможе тебе зустріти?

— Авжеж, це суперечність, — засміялася Альма. — Ми так чіпляємося за життя, Ленні! Кажеш, ти боягуз, але ж яку мужність треба мати, щоб відмовитися від усього й переступити поріг у незнане.

— Саме тому я й приїхав сюди, Альмо. Не думаю, що я зміг би зробити це сам. Я подумав, що тільки ти можеш мені допомогти, тільки тебе я можу попросити бути поряд, коли надійде час померти. Я можу просити тебе про це?

22 жовтня 2002 року

Вчора, Альмо, коли ми нарешті змогли зустрітися, щоб відзначити наші дні народження, я завважив, що ти не в гуморі. Ти сказала, що ми раптом, не знати як, дожили до сімдесяти років. Ти боїшся, що наші тіла підводитимуть нас, боїшся того, що сама називаєш потворною старістю, хоча зараз ти навіть прекрасніша, ніж у двадцять три роки. Ми не стали старими через те, що нам виповнилося сімдесят. Ми починаємо старіти з моменту народження, щодня змінюємося, життя — безперервний плин. Ми еволюціонуємо. Єдина відмінність у тому, що тепер ми трохи ближче до смерті. Але що в цьому поганого? Любов і дружба не старіють.

Іті

Світло й тінь

Систематичне напруження пам’яті заради книжки внука було корисним для Альми Беласко, якій в її віці загрожувала розумова слабкість. Раніше вона губилася в лабіринтах, а коли хотіла оживити якусь конкретну подію, не могла її віднайти, тепер же, щоб дати Сетові задовільні відповіді, жінка почала відтворювати минуле в певному порядку замість перестрибувати від епізоду до епізоду, як робила це на дозвіллі в Лак-хаузі із Ленні. Вона різними кольорами позначала коробки, кожна з яких відповідала одному року її життя, й наповнювала їх подіями та почуттями. Стоси коробок стояли у великій тристулковій шафі, де Альма плакала семирічною дівчинкою. Віртуальні коробки були повні туги й докорів сумління; там зберігалися її дитячі страхи й фантазії, витівки юності, жалі, труди, пристрасті та кохання зрілого віку. Дещо легковажно, намагаючись пробачити собі всі помилки, крім тих, які завдали болю іншим людям, вона склеювала шматки власної біографії, присмачуючи їх дещицею фантазії, дозволяючи собі перебільшення й викривлення, оскільки Сет не міг спростувати її власних споминів. Це була радше гра уяви, ніж бажання ввести в оману. Ітімея, однак, вона берегла для себе, не здогадуючись, що за її спиною Ірина й Сет занурилися в найпотаємніше з її буття, у те єдине, в чому Альма не могла зізнатися, бо якби вчинила таке, Ітімей би зник, і тоді не було б сенсу жити далі.

Ірина була її другим пілотом у цьому польоті в минуле. Через руки дівчини проходили фотографії та інші документи, вона класифікувала їх, заповнювала ними альбоми. Її запитання допомагали жінці, коли та заходила в глухий кут: так поступово увиразнювалося Альмине життя. Ірина поринула в нього, начеб обидві були героїнями роману вікторіанської доби: вельможна пані та її компаньйонка, знуджені за нескінченним чаюванням у заміському будинку. Альма вважала, що кожен має внутрішній сад, де може сховатися, Ірина ж не хотіла зазирати у власний, воліючи бути разом із Альмою в її саду, який вважала більш затишним. Вона знала сумну дівчинку, прибулу з Польщі, і юну Альму Беласко в Бостоні, і мисткиню й дружину; знала її улюблені убори та капелюшки, її першу майстерню, де Альма працювала сама, експериментуючи з пензлями та фарбами, поки виробила власний стиль; знала її старі валізи з потертої шкіри, прикрашені давно немодними перебивними картинками. Ці óбрази та переживання були такими виразними й точними, начеб дівчина жила в ті роки й супроводила Альму в кожному з тих моментів. Ірину дивувало, як завдяки оживляючій силі слів або однієї фотографії, ті епізоди робилися реальними, й вона заволодівала ними.

Альма Беласко була жінкою енергійною, активною, нетерпимою до власних і чужих слабостей, проте роки пом’якшили її вдачу, й вона зробилася поблажливішою до ближніх і до себе самої. «Коли ніщо не болить, це означає, що я прокинулася мертвою», — казала, відходячи від сну й помалу розтираючи м’язи, щоб уникнути судом. Її тіло вже не функціонувало, як колись, доводилось вдаватися до різних хитрощів, щоб уникнути сходів чи відгадати сенс недочутої фрази; все потребувало більших зусиль і часу, існували речі, яких вона просто не могла робити: приміром, кермувати в темряві, заправляти бак, відкупорювати пляшки з водою, нести покупки з крамниці. Для цього їй була потрібна Ірина. А от мозок залишався ясним, вона однаково добре пам’ятала теперішнє й минуле, хіба що свідомо щось плутала; не бракувало Альмі й уважності та розсудливості. Вона досі могла малювати й безпомильно обирала барви; ходила до майстерні, але працювала мало, бо втомлювалася, й воліла полишати роботу на Кірстен і своїх помічників. Альма не згадувала про ці обмеження, зважливо протистояла їм, але для Ірини вони не були секретом. Альму дратувало захоплення стариків власними болячками — темою, яка нікого не цікавила, навіть лікарів. «Дуже поширена думка, яку ніхто не наважується висловити публічно, що нас, стариків, забагато, і ми займаємо простір та відволікаємо на себе ресурси, які мали б належати людям працездатним», — повторювала вона. Жінка не впізнавала на фотографіях багатьох людей, епізодичних у її минулому, яких

Відгуки про книгу Японський коханець - Ісабель Альєнде (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: