Японський коханець - Ісабель Альєнде

які довелося витримати. Упевнившись, що причина округлого живота не в пухлині, а в дитині, вона сприйняла це, як Божий жарт. І зізналася коханцеві, коли була вже на шостому місяці. «Ти ба! А я гадав, що ти нарешті трохи погладшала!», — тільки й мовив він, не приховуючи однак радості. «Передусім ми повинні з’ясувати, хто ти такий, щоб дитина знала, від кого походить. Прізвище Вальжан якесь мелодраматичне», — відповіла Анат. Він з року в рік зволікав із пошуками своєї ідентичності, але Анат взялася за справу негайно, з тією ж наполегливістю, з якою розшукувала для Мосаду лігва нацистських злочинців, котрим вдалося уникнути Нюрнбергського процесу. Вона розпочала пошуки з Аушвіца, останнього місця перебування Самуеля перед кінцем війни, а далі мало-помалу розмотувала моток. Погойдуючи животом, полетіла до Франції, де зустрілася з одним із небагатьох учасників єврейського опору, що залишалися в країні, і той вивів її на бійців, які врятували британського льотчика. Це було непросто, бо після війни всі французи виявилися героями опору. Нарешті в Лондоні Анат переглянула архіви британських ВПС, де знайшлося чимало фотографій юнаків, схожих на її коханого. Інших зачіпок не було. Жінка зателефонувала й назвала кілька прізвищ. «Якесь видається тобі знайомим?» «Мендель! Я певен. Моє прізвище Мендель», — озвався він, насилу стримуючи сльози, що душили горло.

— Моєму синові чотири роки, його звати Барух, як нашого батька. Барух Мендель, — завершив оповідь Самуель, сидячи поруч із Альмою на задньому сидінні автівки.

— Ти одружився з Анат?

— Ні. Ми намагаємося жити разом, але це непросто.

— Ти вже чотири роки знаєш про мене, чому ж тільки зараз тобі спало на думку прилетіти? — дорікнула Альма.

— А чого б я мав тебе шукати? Той брат, якого ти знала, загинув. Від хлопця, який пішов добровольцем до британських ВПС, не залишилося нічого. Я знаю цю історію, бо Анат змушує мене її повторювати, але не відчуваю її своєю, вона порожня, позбавлена сенсу. Правда полягає в тому, що я не пам’ятаю тебе, однак я певен, що ти моя сестра, бо Анат не помиляється в таких речах.

— А я пам’ятаю брата, який бавився зі мною й грав на фортеп’яно, але ти не схожий на нього.

— Ми не бачилися багато років, і — як я щойно сказав — я вже не той.

— А чого ж ти надумав прилетіти тепер?

— Я прилетів не через тебе, я виконую завдання, про яке не можу говорити. Скористався з нагоди й приїхав до Бостона, бо Анат переконана, що Баруху потрібна тітка. Батько Анат помер кілька місяців тому. Ми з нею не маємо нікого, крім тебе. Не збираюся нічого тобі нав’язувати, Альмо, просто хочу, щоб ти знала, що я живий і що ти маєш небожа. Анат просила передати тобі це.

Він простягнув Альмі знімок хлопчика а батьками. Анат Ракоші сиділа з сином на руках: худорлява, бліда жінка в круглих окулярах. Поруч із ними, схрестивши руки на грудях, сидів Самуель. Хлопчик мав такі ж виразні риси обличчя й темне кучеряве волосся, що й батько. На звороті фотографії була написана адреса в Тель-Авіві.

— Прилітай, Альмо, познайомишся з Барухом, — мовив він на прощання, після того як забрав із пральні одяг і довіз її до гуртожитку.

Меч родини Фукуда

Агонія тривала не один тиждень. Такао Фукуда помирав важко: його легені були поточені раком, він хрипів і насилу дихав, хапаючи повітря ротом, наче викинута на берег риба. Говорити майже не міг і був такий кволий, що марно намагався порозумітися письмово: опухлі руки тремтіли й не могли виводити витіюваті японські літери. Він відмовлявся їсти, і варто було рідним чи медсестрам відволіктися, як Такао висмикував зонд, через який його годували. Невдовзі він поринув у важку сплячку, однак Ітімей, котрий по черзі з матір’ю та сестрою доглядав батька в лікарні, знав, що той при тямі, і його змагає туга. Хлопець поправляв подушки, щоб Такао напівсидів, утирав йому піт, натирав зашкарублу шкіру лосьйоном, клав на язик грудочку льоду, розповідав про рослини й сади. В один із таких моментів близькості Ітімей завважив, що батько раз по раз ворушить губами, силкуючись вимовити якесь слово; попервах хлопцеві здалося, нібито йдеться про марку сигарет, але гадка, що за таких обставин Такао надумав курити, видалася надто безглуздою, і син її відкинув. Цілий вечір він намагався відгадати слово, яке Такао марно силкувався вимовити. «Кемі Моріта? Ти це кажеш, тату? Ти хочеш бачити її?», — спитав нарешті. Зібравшись на силі, Такао ствердно хитнув головою. Ця жінка була духовним лідером послідовників Оомото, й подейкували, буцімто вона спілкується з духами; Ітімей знав її, бо вона часто об’їздила невеличкі громади одновірців.

— Тато хоче, щоб ми покликали Кемі Моріту, — мовив Ітімей сестрі.

— Вона живе в Лос-Анджелесі, Ітімею.

— Скільки залишилося грошей? Ми могли б купити їй квиток.

Кемі Моріта прибула, коли Такао вже не рухався й не розплющував очей. Єдиною ознакою життя було хрипіння; він зависнув у лімбі й чекав. Одна з фабричних подружок Мегумі позичила їй автівку, і дівчина зустріла жрицю в аеропорту. Та скидалася на десятирічну дитину в білій піжамі. Сиве волосся, сутула спина й те, як вона тягла ноги, контрастувало з гладким, без жодної зморшки обличчям — бронзовою маскою спокою.

Кемі Моріта продріботіла до ліжка й взяла руку помираючого в свою; Такао напіврозплющив очі й майже одразу впізнав духовну наставницю. Його безживне лице ледь помітно пожвавішало. Ітімей, Мегумі та Хейдецо відійшли вглиб палати, а Кемі тим часом бурмотіла чи то довгу молитву, чи то поему давньою японською мовою. Тоді приклала вухо до рота Такао. Минуло кілька нескінченних хвилин, і Кемі, поцілувавши його в чоло, повернулася до родини.

— Тут зараз батьки Такао та їхні матері й батьки. Вони прийшли здаля, щоб відвести його в Потойбічний світ, — мовила жінка, вказавши на ноги ліжка. — Такао готовий вирушати, але спершу він повинен повідомити дещо Ітімею. Ось це повідомлення: «Меч родини Фукуда закопаний у саду над морем. Він не може там залишатися. Ітімею, ти мусиш забрати його звідти й помістити там, де йому належить бути — у вівтарі наших предків».

Ітімей з глибоким поклоном вислухав повідомлення, піднісши обидві руки до чола. Він невиразно пам’ятав ніч, коли закопали в землю меч родини Фукуда, роки притьмарили цю подію, але Хейдецо та Мегумі знали, про який сад над морем ідеться.

— А ще Такао просить останню