Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко
Лежати, коли руки перекручені назад, можна було тільки на боці. Бранці перші часи страждали від цього, але потім призвичаїлися, хоч руки й терпли в них.
Татари повиймали з торб невеличкі килимки і вузькогорлі високі глечики. Набравши води у глечики, вони змили ноги, руки й обличчя, посідали на килимки і почали молитися на схід сонця, прикладаючи до лоба долоні й уклоняючись до землі. Вони кілька разів приймалися молитися на день і це завжди лютувало Глека.
– Намаз роблять! – злісно сказав він.
– Попадісь оні мнє, показал би я ім намаз! – піддержав запорожця Стрєшньов.
– Да, хвалісь тєпєр, – обізвався стрілець, що лежав поруч Стрєш-ньова, – ми ім раньше попалися. Покажут оні нам в своєй Кафє: сгноят на цепі, бусурмани!
– Воно й ви, москалі, митці у кайдани кувати… татарва хоч руки в’яже, а ви, сучі москалі, і руки, і ноги в колодки забиваєте. Пам’ятаєш,
Стрешне, як ти мене в колодки забивав?.. От би сюди піддячого на аркан, не жалкував би, що й у неволю попав.
Панас засміявся. Він і в неволі був такий, як завжди.
– Ти не дуже регочися, – перестеріг його Глек, – бо татарва не пожартує, як подумає, що ти з них глузуєш.
Татари помолилися, заховали свої глечики та килимки. Один з них взяв нагая, підійшов до Панаса й огрів його двічі по спині нагаєм.
– За що б’єшся, вражий сину, я ж не з тебе! – заричав Панас.
– Да, пойді, потолкуй с нім! – обізвався хтось із стрільців.
Татарин знову вдарив нагаєм Панаса.
– Мовчи вже, – порадив Панасу Глек, – а то він у тебе й душу виб’є нагаєм.
Панас завовтузився і зв’язаними руками хотів був почухати спину.
– Нічого, хлопче, терпи. Мене хіба ж так ціпками частували. Чи не ти часом? – звернувся Глек до дужого москаля Гвоздьова, що держав запорожця, коли Микита бив його батогами.
– Да я, – в’яло відповів москаль, – ми что ж… Ми люди поднє-вольниє… Колі обідєл – прості. Нам, брат, с воєводамі да подьячімі тоже нє сладко живьотся.
– А ви б своїм воєводам каменюку на шию та в річку!
– Да, пойді прівяжи. Он тєбя, брат, скорєє к дибє прівяжет.
– А ми декому з кошових, що не догодили товариству, давали таки води з Дніпра попопити!
– Ну, ви, ізвєстно – вольніца.
– А хто ж вам заважає вільними бути?
– Ну, чаво разбрєхался! – обізвався старий москаль, що досі мовчки лежав осторонь, – вольний да вольний. Сам связаний по рукам лєжит, а про волю толкуєт… ти освободісь сначала, а тогда уже про волю брєши, вольніца!..
Помолившись, татари вкрилися кожухами й захропли на весь байрак. Вартовий з луком і стрілою на тятиві сидів, притулившись спиною до дубка, і дивився на бранців. Скоро і він закуняв. Іноді він, здригнувшись, раптом підводив голову, оглядався й хапався за лук, але, побачивши, що все гаразд і бранці сплять, знову починав куняти й посапувати носом. Нарешті він схилив голову на лук зі стрілою, що держав на колінах, і став похрапувати в лад своїм товаришам, що лежали під баранячими кожухами.
Дорош підвів голову і з-поза широкої спини Глека подивився на татар і вартового. Цілий вихор думок промайнув у голові хлопця. Він навіть затремтів і заклацав зубами від нервової дриґоти. Він ближче присунувся до вуха свого приятеля.
– Павле, – ледве дихаючи, сказав, – я можу розв’язати руки!
Глек здригнувся.
– Як?
– Зубами.
Глек теж підвів голову і подивився на вартового. Вартовий спав.
– Гризи! – лігши, сказав Глек хлопцеві.
Мабуть, ніколи Бровко так не працював над кісткою, як Дорош над ремінцем, що зв’язував йому руки. Ремінь був смердючий і солоний, але хлопець не помічав цього. За дві-три хвилини добрі зуби справилися зі своїм завданням.
– Вже! – сказав він запорожцеві.
– Розв’язуй мої!
Хлопець почав розв’язувати руки запорожцеві. Руки Дороша тремтіли, вузол не піддавався. Тоді він просунувся головою до рук запорожця і зубами розв’язав вузли.
– Стрешне! – пошепки сказав Глек, – на волю хочеш?
– Что такоє? – сонно обізвався Стрєшньов.
Глек доторкнувся своїми руками до рук москаля. Москаль здригнувся, як і Глек.
– Что ти? Ошалєл? Убют!
– Неволя худша за смерть!
За чверть години бранці один одному розв’язали руки і лежали деякий час, щоб заспокоїтися, бо їх всіх трясло, як у пропасниці. Це була страшна хвилина.
– Души їх! – тихо сказав Глек.
Бранці підвелися й поплазували до татар.
Вартовий, почувши шурхіт, підвів голову.
У двох кроках від нього була чубата голова Павла Глека, руки запорожця тряслися, з рота бігла слина, а очі горіли, як у вовка.
Страшний був у цю хвилину козак Незамайківського куреня Павло Глек!..
Татарин скочив і схопився за лук, але було вже пізно: Глек, як кішка, плигнув на татарина, вибив знизу вгору стрілу з лука і здавив шию вартового своїми дужими руками. З горла татарина вихопився дикий покрик перестороги, але він вже не допоміг татарам: на кожному з них сиділо не менш як по два бранці. Вони душили татар злісно й мовчки.
Татари були вже мертві, але бранці довго ще кололи й різали їх ножами, що витягли в татар з-за поясів, і топтали трупи ногами. Голова Дорошева були наче в тумані. Він ледве розумів, що коїться, і був наче божевільний – вихопив стрілу з сагайдака вартового і шпигав нею у груди мертвого вже татарина.
Радости бранців не було краю. Вони були як п’яні. Хрестилися й цілувалися, а деякі навіть плакали з радощів.
– Ну, хлопці, – сказав Глек, – рюмсати й молитися удома будете, а тепер треба тікати відсіля, бо ми недалеко від татарського коша і треба гадати, що тут, мабуть, є татарські розвідники!
– А куда ітті-то?
Глек трохи подумав.
– Наші дороги різні, – сказав він згодом. – На слободи мені та козакам іти не можна, бо ваш воєвода учепиться за мене, як кліщ. Та й ти, Стрешне, зі своїми москалями радий, мабуть, знову мене забити в колодки? Я вашу звичку добре знаю.
– Ну, брось, – відповів Стрєшньов, – совєсть вєдь я імєю. А вот в государєви города тєбє дєйствітєльно показиваться нєчєго: пріказ вишел ловить тєбя по всєм слободам і городам. А холопа ми забє-рьом: ето чєловєк наш.
Глек насупився:
