Жменя праху - Івлін Во

— Уже темно, донечко. Завтра подивишся.

— А я хочу сьогодні.

— Поведіть її,— сказав Тоні.

— А ви не нудитиметесь самі?

— Анітрохи.

— Ми ненадовго.

— Дарма. Хай дивиться, скільки хоче.

Тоні спустився в бар і зрадів, побачивши там детективів. Він уже скучив за чоловічим товариством.

— Добривечір,— сказав він.

Детективи глянули на нього спідлоба. В цій справі все йшло так, що вражало їхню професійну амбіцію.

— Добривечір,— відповів старший з двох.— Яка гидка погода.

— Випиймо.

Оскільки Тоні однаково оплачував усі їхні витрати, це запрошення було видимо зайве, але молодший детектив мимохіть усміхнувся й сказав:

— Чом не випити.

— То сідайте до мене, бо мені якось самотньо.

Вони перенесли свої келихи на інший столик, далі від стойки, щоб бармен не чув їхньої розмови.

— Містере Ласт, так не можна,— сказав старший детектив.— Ви не повинні впізнавати нас. За це в конторі бозна-що сказали б.

— Будьмо,— озвався молодший детектив.

— Це мій колега, містер Джеймс,— сказав старший.— А мене звуть Бленкінсоп. Джеймс у нашому ділі новенький.

— Я теж,— промовив Тоні.

— Шкода, що погода така паскудна,— сказав Бленкінсоп.— Вогко, вітер. У мене в суглобах крутить.

— Скажіть, будь ласка, в такі поїздки часто беруть дітей? — спитав Тоні.

— Боронь боже.

— Я так і думав.

— Коли ви вже питаєте мене, містере Ласт, то я скажу, що цього не слід було робити, це необачно. Адже тут головне — справити належне враження. Звісно, через нас із Джеймсом клопоту не буде. Ми про це в суді й слова не скажемо. Але на слуг важко покластися. Чого доброго, трапиться такий, що зроду в суді не був, та й виляпає все, і що ж тоді? Не подобається це мені, містере Ласт, кажу вам по щирості.

— Думаєте, мені подобається?

— А я дітей люблю,— сказав Джеймс, новенький у цьому ділі.— Може, ще по одній? Ми ставимо.

— Скажіть-но,— сказав Тоні, коли вони вже довгенько посиділи за столом,— ви, певне, чимало таких бачили, що приїздять сюди для цього. Що вони роблять, щоб не нудитись?

— Влітку легше,— сказав Бленкінсоп.— Дівчата сидять на пляжі, а чоловіки читають газети на еспланаді, а хто на машинах катається, а хто в барі випиває. Але понеділка всі ждуть не діждуться.

Коли Тоні вернувся в номер, Міллі з дочкою вже були у вітальні.

— Я замовила морозива,— сказала Міллі.

— От і добре.

— А я хочу вечеряти. Я хочу вечеряти.

— Ні, донечко, вже пізно. Зараз принесуть морозива.

Тоні вернувся до бару.

— Містере Джеймс,— спитав він детектива,— ви, здається, казали, що любите дітей?

— Люблю — коли не пустують.

— А що як я попрошу вас повечеряти сьогодні з тією дівчинкою, що приїхала зі мною? Я був би вам дуже вдячний.

— Ні, ні, сер, я не можу.

— Я б вам віддячив як слід.

— Ні, сер, я не хотів би вам відмовити, але це до моїх обов’язків не належить.

Він наче трохи вагався, та втрутився Бленкінсоп.

— Про це нема чого й балакати, сер.

Коли Тоні пішов, Бленкінсоп сказав, ділячись своїм багатим досвідом:

— Завжди в нас та сама морока: клієнти ніяк не хочуть розуміти, що розлучення — дуже серйозна справа.

Він уперше працював у парі з Джеймсом і вважав за свій обов’язок навчати молодшого товариша.

Щедрі обіцянки на завтра й дві чи три порції морозива, що трохи втихомирили Війні, таки переконали її лягти в ліжко.

— А як ми спатимемо? — спитала Міллі.

— Як вам завгодно.

— Ні, як вам.

— Ну, то, мабуть, Війні буде краще з вами... але вранці, коли приносять сніданок, їй, звичайно, доведеться перейти в ту кімнату.

Отож дівчинку поклали в кутку широкого ліжка, і вона, на подив Тоні, заснула, перше ніж вони зібрались іти вечеряти.

Тоні й Міллі перевдяглися, і в обох змінився настрій. Міллі вбралася в свою найкращу вечірню сукню, яскраво-червону, з відкритою спиною, підмалювалася, підбила вибілені кучері, взула червоні черевички на високих підборах, наділа браслети, начепила великі сережки з фальшивих перлин, напахчила за вухами, скинула з душі домашні клопоти й зразу відчула себе неначе в уніформі, при виконанні обов’язків,— мов легіонер, покликаний на дійсну службу після нудної й стомливої зими в казармах; а Тоні, наповнюючи перед дзеркалом портсигар і ховаючи його в кишеню вечірнього костюма, нагадав собі, що, хоч би якою фантасмагоричною і навіть огидною здавалась йому вся ситуація, він усе ж таки господар, отож він постукав у двері між номерами й спокійно ввійшов до кімнати своєї гості; він уже цілий місяць жив у світі, несподівано позбавленому будь-якого порядку, неначе весь розумний і пристойний уклад життя, усе, що він пережив і чого звик сподіватись, виявилося нікчемною дрібничкою, покладеною ненароком кудись на туалетний столик, і тепер, хоч би в яких жахливих обставинах він опинився, хоч би яке нове безумство побачив, воно б уже нічого не додало до суцільного хаосу, що клекотав у нього в голові. Він з порога усміхнувся Міллі.

— Чарівно. Просто чарівно. Підемо вечеряти?

Їхні номери були на другому поверсі. Вони неквапливо зійшли сходами в яскраво освітлений вестибюль; Міллі тримала його під руку.

— Розвеселіться,— сказала вона.— А то ви наче язика проковтнули.

— Вам дуже нудно?

— Та я жартую. Ви просто серйозний хлопець, правда?

Незважаючи на поганющу погоду, в суботу до готелю наїхало повно люду. Обертовими дверима входили все нові й нові гості; від холоду очі в них сльозились, а щоки посиніли.

— Єврейчики,— пояснила Міллі, хоч це й так було зрозуміло.— Та дарма! Добре все-таки хоч коли-не-коли вирватися з нашого клубу.

Одного з прибулих Міллі знала. Він наглядав, як заносять його валізи. Десь-інде він одразу привернув би до себе увагу своєю широкою шубою, беретом, картатими панчохами та чорно-білими черевиками.

— Несіть нагору та швидше розпаковуйте! — квапив він.

З цим низеньким, кремезним молодиком приїхала дівчина, теж у шубі; вона сердито розглядала одну з вітрин, що прикрашали вестибюль.

— О господи! — сказала вона.

Міллі привіталася з молодиком.

— Це Ден,— сказала вона.

— Так, так,— сказав Ден,— А далі що?

— Мені дадуть щось випити? — озвалась Денова дівчина.

— Дадуть, Крихітко, дадуть. Про це я подбаю. Може, й ви з нами вип’єте? Чи ми