Жменя праху - Івлін Во

Тоні не бачив Бренди від дня похорону. Один раз він поговорив з нею по телефону.

Це було вже на другому тижні; він почував себе страшенно самотнім, і в нього йшла обертом голова від усяких порад. До нього прийшов Аллен — умовляти, щоб він помирився з дружиною.

— Я говорив з Брендою,— сказав він.— Бівер уже набрид їй. Вона хоче одного — вернутись до Геттона й помиритися з тобою.

Поки Аллен був у нього, Тоні не хотів його й слухати, та потім йому не йшли з думки ці слова й розбуджені ними спогади. Тому він подзвонив Бренді, і вона відповіла спокійно й поважно.

— Брендо, це Тоні.

— Добридень, Тоні, що сталось?

— Я розмовляв з Алленом. Він сказав мені, ніби ти передумала.

— Я не зовсім розумію, про що це ти.

— Що ти хочеш покинути Вівера й вернутись до Геттона.

— Аллен так сказав?

— А що, це неправда?

— Боюся, що ні. Аллен дурень і пхається, куди не слід. Він сьогодні приходив до мене. Сказав мені, що ти не хочеш розлучення, але згоден, щоб я жила в Лондоні сама й робила, що хочу, аби лиш не було публічного скандалу. Мені ця думка сподобалась, і я вже хотіла дзвонити тобі й спитати. Але це, мабуть, теж його дипломатія. Та хай там як, я боюся, що зараз про моє повернення до Геттона не варто говорити.

— Розумію. Я й сам не думав... Я просто так подзвонив.

— Дарма. Як ти живеш, Тоні?

— Добре, дякую.

— От і гаразд. Я теж. Бувай.

Більше, вони не розмовляли. Обоє уникали місць, де могли б зустріти одне одного.

Було вирішено, що зручніше подати позов Бренді. Тоні доручив справу не своїм постійним адвокатам, а іншій, не такій шановній фірмі, яка спеціалізувалась на розлученнях. Він був готовий до того, що зіткнеться з професіональним цинізмом і навіть деякою фривольністю, а натомість зустрів похмуру недовірливість.

— По-моєму, леді Бренда поводиться не дуже обачливо. Цілком можливо, що втрутиться королівський повірений... Ну, і ще постає питання про гроші. Ви розумієте, що за даних обставин, оскільки вона невинна, потерпіла сторона, вона має право вимагати чималих аліментів.

— Ну, за це не турбуйтеся,— сказав Тоні.— Я про це говорив з її зятем і вирішив давати їй п’ятсот фунтів на рік. У неї є чотириста фунтів своїх, та й містер Бівер, мабуть, щось же має.

— Шкода, що ми не можемо оформити цього письмово,— сказав адвокат,— бо це можуть визнати таємною угодою.

— Слова леді Бренди для мене, досить,— сказав Тоні.

— Ми прагнемо захистити наших клієнтів від будь-яких несподіванок,— з урочистим виглядом сказав юрист: адже в нього не було, як у Тоні, звички любити Бренду й довіряти їй.

Для подружньої зради Тоні обрали четверту неділю після від’їзду Бренди з Геттона. В одному курортному готелі замовили номер («Ми завжди посилаємо своїх клієнтів туди. Тамтешня прислуга звикла давати свідчення»), найняли й приватних детективів.

— Лишається тільки вибрати партнерку,— сказав адвокат похмуро, без найменшого відтінку фривольності.— Ми інколи допомагали в цьому клієнтам, але потім бували нарікання, тож ми тепер полишаємо це діло їм самим. Ось недавно у нас була дуже делікатна справа: відповідач був чоловік дуже суворої моралі й несміливої вдачі. Кінець кінцем його власна дружина згодилась поїхати з ним, щоб дати підставу для обвинувачення. Вона наділа руду перуку, І все вийшло якнайкраще.

— Ні, для мене це навряд чи підійде.

— Атож. Я просто навів цікавий приклад.

— Сподіваюся, що я знайду когось,— сказав Тоні.

— Певна річ,— відказав адвокат, чемно вклонившись.

Та коли Тоні заговорив про це з Джоком, усе виявилося складнішим.

— Про таке будь-кого не попросиш,— сказав Джок.— З якого боку не підійти: коли сказати, що це просто формальність, кожна образиться, а просто отак з доброго дива запропонувати якійсь жінці по-справжньому — коли ти досі не упадав за нею, та й надалі не думаєш,— іще гірше... Звичайно, на крайній випадок ми маємо нашу славну Сібіл.

Та навіть Сібіл відмовилась.

— Іншим разом я б залюбки,— сказала вона,— але саме тепер це мені ні до чого. Як довідається один чоловік, то подумає бозна-що... Стривайте, є одна дуже гарненька жіночка — Дженні Абдул Акбар. Ти знаєш її?

— Так, знаю.

— То, може, вона годиться?

— Ні.

— Ну, тоді не знаю, кого й порадити.

— Мабуть, доведеться вивчити ринок у «Десятці»,— сказав Джок.

Вони пообідали у Джока. Останнім часом у Браун-клубі їм було якось неприємно: адже того, хто нещасний, люди уникають. Вони випили велику пляшку шампанського, але той легкий настрій, у якому вони востаннє навідали Сінк-стріт, не вернувся. Врешті Тоні сказав:

— А чи варто туди їхати?

— Та чом не спробувати. Кінець кінцем, це ж не для розваги.

— Справді.

Двері десятого номера на Сінк-стріт були розчинені; грав оркестр, але танцювальна зала була порожня. За маленьким столиком у кутку їли офіціанти. Кілька дівчат товклися біля грального автомата, програючи шилінги й нарікаючи на холод. Тоні з Джоком замовили пляшку коньяку винного заводу Монморансі й сіли за столик.

— Може, котра з них? — спитав Джок.

— Мені однаково.

— Краще візьми таку, щоб тобі подобалась. Тобі ж доведеться з нею довгенько пробути.

Та ось до зали спустилися Міллі й Бебз.

— Ну, як із поштарськими шапками? — спитала Міллі.

Тоні й Джок не зрозуміли натяку.

— Адже це ви, хлопці, були тут із місяць тому?

— Були. Здається, добряче напідпитку.

— Та невже! — Міллі й Бебз дуже рідко траплялося зустрічати зовсім тверезих чоловіків у робочі години.

— Ну, сідайте до нас. Як живеться?

— Я, здається, застудилася,— сказала Бебз.— Почуваю себе паскудно. Не топлять, поганці!

Міллі була веселіша і, сидячи на стільці, похитувалась у такт музиці.

— Потанцюємо? — сказала вона, й вони з Тоні, самотня пара, зачовгали ногами по підлозі.

— Мій приятель шукає дівчину, щоб поїхати на неділю до моря,— сказав Джок.

— У таку погоду? Гарна розвага для самотньої дівчини.

Бебз пирхнула в зіжмакану хусточку.

— Та це для розлучення.

— А... Ну, то хай візьме Міллі. Вона не боїться