Жменя праху - Івлін Во

Вони вчотирьох зайшли до салону, де світло аж очі сліпило.

— Я змерзла як собака,— поскаржилася Крихітка.

Ден скинув шубу; на ньому був гольфовий костюм з ліловим полиском і шовкова сорочка таких кольорів, які Тоні вибрав би хіба що для піжами.

— Зараз ти зігрієшся,— сказав Ден.

— Тут повно євреїв,— невдоволено мовила Крихітка.

— Так це ж прикмета, що готель добрий,— запевнив Тоні.

— Не вигадуйте,— буркнула Крихітка.

— Ви на неї не зважайте, це вона змерзла,— пояснив Ден.

— А хто б не змерз у твоїй паршивій тарадайці?

Вони випили кілька коктейлів. Потім Ден і Крихітка пішли до свого номера — треба, мовляв, прибратись, бо вони поїдуть на вечірку до одного Денового приятеля, недалечко тут. Тоні з Міллі пішли вечеряти.

— Він добрий хлопець,— сказала Міллі.— І до клубу вчащає. У нас там бувають усякі, але Ден із найпорядніших. Він якось хотів мене за кордон повезти, та чогось не вийшло.

— Ми його дівчині, здається, не сподобались.

— Та вона просто змерзла.

За вечерею Тоні нелегко було підтримувати розмову. Спершу він почав звертати увагу Міллі на сусідів — як робив би, вечеряючи з Брендою в Еспінози.

— Яка гарненька дівчина онде в кутку.

— То підіть сядьте коло неї,— ущипливо відрубала Міллі.

— А гляньте, які в тієї жінки діаманти. Як ви гадаєте — справжні?

— Спитайте в неї, коли вам так цікаво.

— Гляньте, яка приваблива жінка — он та чорнява, що танцює.

— Чого ж ви їй цього не скажете? Ото зраділа б!

Нарешті Тоні зрозумів, що в світі, до якого належала Міллі, вважається нечемним, коли з тобою жінка, виявляти інтерес до інших жінок.

Вони пили шампанське. І обидва детективи теж, невдоволено відзначив собі Тоні. Він про це згадає, коли контора подасть йому рахунок їхніх витрат. Вони не дуже помогли йому з Війні. А десь глибше його весь час муляла думка про те, що вони з Міллі робитимуть після вечері. Та ця проблема розв’язалася сама собою: коли він закурив сигару, з другого кінця їдальні до них підійшов Ден і запропонував:

— Слухайте, коли вам увечері нема чого робити, їдьмо з нами на вечірку до мого приятеля. Там буде весело. Він як гуляє, то вже на всю губу.

— Ой, поїдьмо,— попросила Міллі.

Вечірній костюм Дена був із синьої тканини, що при електричному світлі мала здаватися чорною, але чомусь лишалася зовсім синьою.

Отож Міллі з Тоні поїхали на вечірку до Денового приятеля, де гуляли на всю губу. На вечірці було чоловік двадцять чи тридцять, всі такого крою, як Ден. Денів приятель був вельми гостинний. Коли він не морочився коло приймача, що раз у раз замовкав, то ходив серед гостей і підливав у келихи.

— Добряче питво,— казав він, демонструючи етикетку.— Вам воно не завадить. Питво на славу.

Вони випили чималенько того питва.

Час від часу Денів приятель помічав, Що Тоні не дуже весело. Він підходив, клав йому руку на плече й казав:

— Я такий радий, що Ден привіз вас. Сподіваюсь, вам тут усе до вподоби. Приїздіть іще, коли не буде гостей, подивитесь, як я живу. Ви любите троянди?

— Так, дуже люблю.

— Ну то приїздіть, коли зацвітуть. Вам сподобається, як ви любите троянди. А бодай йому, знову те радіо харчить.

Тоні подумав: а чи сам він бував такий привітний, коли до Геттона несподівано привозили незнайомих гостей.

Трохи згодом він опинився на дивані поряд із Деном.

— Міллі славне дівча,— промовив той.

— Так, славне.

— Знаєте, що я помітив? Вона подобається зовсім не тим чоловікам, що інші дівчата. Таким, як ми з вами.

— Атож.

— І не подумаєш, що в неї уже восьмирічна дочка, правда?

— Так, навіть не віриться.

— Я довго не знав. Та якось запросив її на неділю до Дьєппа, а вона й малу захотіла взяти. Звісно, мені такі фокуси ні до чого, та однаково я її люблю. Вона будь-де знає, як повестися.— Він сказав це, понуро глянувши на Крихітку, що випила забагато отого «добрячого питва», і це було видно по ній.

Вечірка скінчилась аж після третьої. Денів приятель знову запросив Тоні приїхати, коли зацвітуть троянди.

— Навряд чи ви ще десь на півдні Англії побачите такі,— сказав він.

Ден привіз їх до готелю. Крихітка сиділа спереду поруч нього; вона була в сварливому настрої.

— Де ти був цілий вечір? — допитувалась вона.— Я тебе не бачила. Де ти заподівся? Куди ти зашився? Хіба так возять дівчат у гості?

Тоні з Міллі сиділи ззаду. Від утоми й за звичкою вона поклала голову йому на плече й узяла його за руку. Та коли вони підійшли до номера, Міллі сказала:

— Глядіть же, тихенько. Не розбудіть Війні.

Тоні з годину чи й більше лежав без сну в маленькій душній спальні, перебираючи в думці все, що сталося за останні три місяці. А потім і він заснув.

Розбудила його Війні.

— Мама ще спить,— повідомила вона.

Тоні глянув на годинник.

— Певне, що спить,— сказав він. Було чверть на восьму.— Іди в ліжко.

— Ні, я вже одяглась. Ходімо гуляти.

Вона підійшла до вікна й відгорнула завісу. Кімнату залило холодне вранішнє світло.

— Дощик сіється,— сказала вона.

— Що ти хочеш робити?

— Я хочу на мол.

— Туди ще не лускають.

— Ну то до моря. Ходімо.

Тоні зрозумів, що спати йому вже не доведеться.

— Ну гаразд. Іди почекай, поки я вдягнуся.

— Я тут почекаю. Мама страшенно хропе.

Через двадцять хвилин вони спустились у вестибюль, де офіціанти в фартухах складали стільці на стільці й чистили килими. Вони вийшли надвір, на різкий вітер, Асфальт на бульварі був мокрий від дощу та морських бризок. Бульваром, нахиляючись проти вітру, поспішали дві чи три жінки; руками в рукавичках вони стискали молитовники. Четверо чи п’ятеро мізерних стариганів, хрипко хекаючи, дибали до моря.

— Ну ходімо вже,— сказала Війні.

Вони спустились на берег і, ступаючи по камінцях, дійшли до самої води. Війні стала кидати камінці. У воді вже були люди; декотрі привели з собою собак, і вони, пирхаючи, пливли поряд із своїми хазяїнами.

— Чого ти не купаєшся? — спитала Війні.

— Дуже холодно.

— А он же купаються. І я хочу.

— Спитайся