Жменя праху - Івлін Во

— Коли ти сказав, я зразу не зрозуміла. Я зовсім не тямила, що кажу.

— Атож.

— Я нічого такого не сказала?

— Ти ж сама знаєш.

— Знаю, знаю... Я не те хотіла... Ой, що тут говорити.

— Ти все, що треба, взяла? — спитав Джок.

— Так, усе,— вона кивнула головою на валізку, що стояла долі. На обличчі в неї була безнадія.

— Ну, їдьмо на вокзал.

— Гаразд. Ще рано. Та дарма.

Джок провів її до поїзда. Була середа, в усіх вагонах набилося повно жінок, що приїздили до міста походити по магазинах.

— Чого не першим класом?

— Ні, ні, я завжди їжджу третім.

Вона сіла посередині лави. Жінки з обох боків зацікавлено глянули на неї: може, хвора?

— Купити тобі щось читати?

— Ні, не хочу.

— Або їсти?

— Не треба.

— Ну, то бувай.

— Бувай.

Ще одна жінка з безліччю пакуночків у руках упхалася повз Джока у вагон.

Коли новина розійшлася серед знайомих, Марджорі сказала Алленові:

— Ну, мабуть, історії з Бівером кінець.

Та Поллі Кокперс сказала Вероніці:

— Ну, тепер Тоні кінець — наскільки я знаю Бренду.

Зубожілих Ластів телеграма приголомшила. Вони жили на великій, але мало Прибутковій птахофермі поблизу Грейт-Міссендена. Нікому з них і на думку не спало, що тепер вони в разі чого будуть спадкоємцями Геттона, А якби хто й подумав, то їхнє горе від цього б не поменшало.

З Педдінгтонського вокзалу Джок поїхав просто до Брет-клубу. Біля стойки хтось сказав:

— Отаке лихо з сином Тоні Ласта.

— Страшне. Я був там.

— Правда? Який жах.

Згодом йому подзвонили:

— Принцеса Абдул Акбар питає, чи ви в клубі.

— Ні, ні, скажіть, що нема,— попросив Джок.

VII

Назавтра об одинадцятій ранку відбулося недовге слідство. Свідчення дали лікар, водій автобуса, Бен і міс Ріпон. Дівчині дозволили не вставати. Вона була дуже бліда й говорила тремтячим голосом; батько грізно позирав на неї з лави поряд. Під капелюшком у неї біліла пролисинка — навколо ранки вистригли волосся. За висновком слідчого, а нещасті ніхто не був винен; суд може тільки висловити глибоке співчуття містерові Ласту й леді Бренді з приводу тяжкої втрати. Люди розступились, пропускаючи Тоні й Бренду до машини. На слідство прийшли полковник Інч та секретар мисливського клубу. Слідство було проведене делікатно, з усіма виявами поваги до горя батьків.

Бренда сказала:

— Зачекай хвилинку. Я хочу поговорити з міс Ріпон, Бідолашна дівчина...

І поговорила — дуже мило. Вже в машині Тоні сказав:

— Шкода, що тебе не було вчора. До нас стільки люду приходило, а я зовсім не знав, що треба говорити.

— Що ти робив удень?

— Тут була зухвала блондинка... Ми трохи пограли в «гукай пару».

— «Гукай пару»? Це тебе розважило?

— Не дуже. Як чудно, що вчора в цю пору ще нічого не сталося.

— Бідний мій синочок,— сказала Бренда.

Відколи вона приїхала, вони майже не розмовляли. Тоні зустрів її на станції; коли вони дісталися додому, місіс Реттері вже лягла спати, а вранці полетіла на своєму літаку, не побачившися з ними. Вони чули, як літак пролетів над будинком — Бренда саме була у ванній кімнаті, Тоні у своєму кабінеті внизу, де писав листи кому треба.

Удень вряди-годи визирало сонце, було вітряно; сіро-білі хмари високо в небі майже не рухались, але голі дерева, навколо будинку хитались, а на подвір’ї стайні здіймалися вихорці соломи.. Бен уже сховав парадний костюм, у якому був на слідстві, й порався коло своєї роботи. Громові учора теж перепало, і він ледь накульгував на праву передню ногу.

Бренда скинула капелюшок і поклала його на стільці в залі.

— Нема чого й сказати, правда?

— Та й навіщо...

— Так. Певне, буде похорон.

— Буде.

— Завтра?

Вона заглянула у малу вітальню.

— О, вони добре попорядкували...

Бренда рухалась якось повільно, голос її був млявий і невиразний. Вона сіла в одне з крісел посеред зали, куди ніхто ніколи не сідав, і немов застигла. Тоні поклав руку їй на плече; але вона сказала «не треба» — не дратливо, не нервово, а просто без ніякого виразу.

— Піду докінчу листи,— мовив Тоні.

— Іди.

— За обідом побачимось.

— Так.

Вона підвелась, байдужим поглядом пошукала капелюшок, узяла його й дуже повільно пішла нагору. Забарвлене кольоровими вітражами сонячне проміння впало на неї.

У своїй кімнаті вона сіла у віконній ніші й стала дивитись на луки, на буру ріллю, на голі розгойдані дерева, дзвіниці, вихори пилюки й листя, що крутилися внизу біля тераси; у руках вона ще тримала капелюшок, машинально обмацуючи пришпилену збоку брошку.

Постукавши в двері, увійшла заплакана няня.

— Вибачте, пані, я перебирала Джонові речі. Це не його хусточка.

По різкому запаху парфумів і монограмі з коронкою ясно було, чия то хусточка.

— Я знаю, чия вона. Я її відішлю.

— Бозна, як вона до нього попала,— мовила няня.

— Бідний мій синочок. Бідний мій синочок,— сказала Бренда сама до себе, коли няня вийшла, і знову втупилася в збурений вітром краєвид.

— Я все думав про поні, сер.

— Ну й що ж, Бене?

— Чи ви його тепер держатимете?

— Я про це не подумав... Ні, навряд.

— Містер Уестмекот із Рестолла питав за нього. Для доньки хоче купити.

— Хай бере.

— За скільки віддати?

— Хіба я знаю... За скільки ви вважаєте...

— То добрий поні, доглянутий. Дешевше як за двадцять п’ять фунтів не можна віддати, сер.

— Робіть як знаєте, Бене.

— Я заправлю тридцять, сер, і трохи спущу.

— Робіть як хочете.

— Гаразд, сер.

За обідом Тоні сказав:

— Дзвонив Джок. Питає, чи може він щось зробити для нас.

— Він дуже милий. Може, ти запросиш його на неділю?

— А ти хочеш?

— Мене тут не буде. Я поїду до Вероніки.

— Ти поїдеш до Вероніки?

— Авжеж. Хіба ти забув?

У кімнаті були слуги, і вони не могли говорити далі, поки не лишились у бібліотеці самі. А тоді Тоні спитав:

— Ти справді їдеш?

— Так. Я не можу тут лишатися. Хіба ти не розумієш?

— Розумію. Я гадав — може, поїдемо кудись за кордон.

Бренда не