Відверто про Клавдію - Деніел Кіз

Деніел Гант коротко повторив основні пункти обвинувачення, зауваживши, що майже в усіх доказах проглядають сліди Ґері Льюїнґдона.

— Десять родин і десять людей волають до нас із могил, вимагаючи справедливості й чийогось заступництва, і лише ви дванадцятеро здатні здійснити це. Обоє братів були рівними партнерами. Обоє грабіжники. Обоє вбивці. Обоє винні.

26 травня 1979 року присяжні винесли вердикт: винен у восьми з десяти вбивств. Рішення щодо вбивств Дженкіна Т. Джонса та Джозефа Енніка досягти не вдалося.

Після того як зачитали вердикт, Ґері Льюїнґдон попросив суд надати йому триста кубічних сантиметрів пентоталу натрію, щоб він міг покінчити з життям.

— «Правосуддя не було вчинене присяжними, — зачитав він із клопотання, яке приготував для себе. — Я прошу вийти за межі покарання… і цим зняти з суду будь-які зобов’язання».

Суддя Маршалл відхилив запит, призначив йому штраф у 45 тисяч доларів і додав його до восьми послідовних термінів довічного ув’язнення. Спочатку його відіслали до Південної виправної установи в Луїсвіллі, Огайо, де був ув’язнений і брат, та згодом у Ґері розвинулася психічна хвороба, і його перевели до Державної лікарні Ліми для душевнохворих злочинців.

Сповнена радості, що вбивць усунуто, і полегшення, що її так і не викликали для свідчень, Клавдія помалу поверталася до життя. Її щоки знову рум’яніли, вона знову сміялася.

Та коли страхи повернулися, жінка збагнула, що для неї не все позаду. Історія не була розказана до кінця. Ба більше: похована десь у глибинах свідомості, вона проривалася нічними кошмарами. Клавдія поїхала з Джерман-Віллідж і почала виношувати ідею знайти письменника, який розповів би її історію.

* * *

Тепер, коли брати Льюїнґдони постали перед законом та опинилися за ґратами, а справу «вбивств 22 калібру» закрили, мешканці Центрального Огайо знову почувались безпечно у власних домівках.

Губернатор Огайо та мер Колумбуса похвалили Департамент поліції Колумбуса, а голова поліції подякував полісменам і детективам, які притягли вбивць до суду. Посадовці оголосили Стекмену, що оскільки «Штурм Рюґер» і «Штьоґер Люґер» більше не потрібні як докази, Департамент отримає 22-каліберні пістолети як трофеї у справі, яку вони розкрили.

Стекменові цієї нагороди було достатньо.

Але не всі були задоволені закриттям справи про вбивства в Маккена. Були й ті, хто не міг забути, що Клавдія розповіла Говарду Чемпу подробиці вбивств, про які міг знати лише той, хто там був.

І, як не раз казав Говард Чемп, «перш ніж ляжу в могилу, я хотів би знати, як Клавдія довідалася подробиці з місця вбивства і що насправді сталося тієї ночі».

ІІ. Відверто про Клавдію

Розділ дванадцятий

1

Два тижні по тому, як Ґері Льюїнґдона визнали винним і засудили до восьми послідовних термінів довічного ув’язнення, Клавдія через свого нового адвоката Девіда Лонґа подала позови проти шерифа Гаррі Беркемера та детективів, причетних до її арешту (Говарда Чемпа, Дона Чемпа, Тоні Річа, Вільяма Дейві та Рональда Гердманна), і проти прокурорів Джеймса О’Ґрейді та Джорджа К. Сміта й комісарів округу Франклін.

8 червня 1979 року Лонґ подав цивільний позов до Окружного суду Сполучених Штатів у Південному окрузі Огайо, Східного відділення, стверджуючи, що громадянські та конституційні права Клавдії були порушені, що посадовці й офіцери поліції винні у безпідставному обшуку та затриманні, незаконному арешті й недбальстві, і що його клієнтка зазнала приниження, емоційного болю та страждань, сорому і втрати репутації в спільноті.

Скарга містила також таке:

Усі дії, наведені в попередньому пункті, були вчинені відповідачами [Джеймсом] О’Ґрейді та [Джорджем К.] Смітом винятково з політичною метою, це було зловживання службовими повноваженнями, покладеними на них законами штату Огайо та округу Франклін.

Лонґ вимагав півмільйона доларів компенсації збитку плюс штрафні санкції в розмірі двох із половиною мільйонів доларів. Готуючи позов за допомогою й фінансовою підтримкою фонду «Плейбоя», Лонґ зібрав сотні документів, включно з копіями записаного на плівку зізнання Клавдії, стенограмою слухання щодо його вилучення, поліційними звітами, рахунками, записами та архівами Марти й усім, що було пов’язано з минулим Клавдії. У липні 1981 року справи проти О’Ґрейді та Сміта були відхилені, а незабаром Клавдія сама відмовилась від позову. Згодом на вимогу Клавдії Девід Лонґ передав усі матеріали справи мені. Коли доктор Байрон Стінсон відмовився навіть зустрітися зі мною, сказавши телефоном: «Я краще триматимусь подалі від лінії вогню», Клавдія особисто прийшла до Апгем-Голлу й забрала свою медичну картку.

Те, що вона надала ці документи й допомагала влаштовувати зустрічі з багатьма своїми друзями та знайомими, показало мені, що Клавдія відкрита й готова до співпраці. Я не мав відчуття, буцімто вона щось приховує, і, як і більшість моїх співрозмовників, був переконаний, що вона справді стала невинною жертвою поліційного недбальства та політичного опортунізму.

Тож протягом першого року, окрім бесід із Клавдією щочетверга, решту часу я проводив за вивченням документів і розшуком людей, хоч якось пов’язаних із нею. Так мені вдалося відтворити історію її арешту за вбивства в Маккена, а також розслідування й судові процеси над справжніми вбивцями.

Але, ідучи по вже вистиглому сліду в 1983-му, я потроху почав віднаходити й іншу історію за фасадом публічності.

Психологи кажуть про «захисні спогади», які іноді створюють люди, — фальшиві спогади, за якими можна сховатися, щоб витіснити справжній досвід, котрий надто боляче пам’ятати. Коли ж я виявив, що саме це й зробила Клавдія, аби приховати від себе біль того, що насправді сталося тієї жахливої ночі, я постав перед дилемою. Моя робота здавалася зробленою лише наполовину. Я ще не мав відповіді на ключове запитання: «Де була Клавдія в ніч потрійного вбивства?»

Щоб отримати відповідь, я мав здолати захисні спогади Клавдії, а щоб зробити це, мусив більше дізнатися про її минуле, історію її психічної хвороби, а головне — модель стосунків із чоловіками, котрі посприяли формуванню того, якою вона є.

Та, копнувши глибше, я виявив: попри постійні запевняння, що їй немає чого приховувати, Клавдія почала боятися того, що я міг знайти.

Другий із половиною рік моєї роботи ознаменувався нескінченною боротьбою проти страхів, вигадок і втеч Клавдії. Я шукав відповіді, які, здавалося, були майже поруч, але зникали, щойно я підбирався до них. Клавдія не лише викреслювала цілі сцени з минулого — вона часто забувала, що ми робимо в теперішньому. Раз у раз я присягався, що покину все це, доки мене не здолало розчарування. Але було вже надто пізно. Історія зажила власним життям.

Репліка Говарда Чемпа про бажання знати, як Клавдії стали відомі подробиці з місця злочину та що насправді сталося тієї ночі, дала мені зрозуміти, що хоч поліція Колумбуса й розкрила «вбивства 22 калібру», але так і не розгадала загадки Клавдії.

І я, як тепер розумів, теж.

Майже до кінця наших робочих стосунків Клавдія не допускала мене — як до того детективів, адвокатів і психіатрів — у серце своєї таємниці.

Лише коли я припинив розпитувати про те, що вона від мене приховує, і почав питати, що вона весь цей час приховувала від самої себе, аж тоді мені вдалося зняти всі ті шари брехні та ілюзій, що ховали жахливу відповідь