Метелик над річкою - Шайна Даймонд

...Сонце засліпило мене, безжально увірвавшись під мої напівприкриті повіки гострим променем, мов різонувши уламком скла. Я поморщилася і обережно повернула голову, а тоді роздивилася м’яку сіру обшивку стелі у себе над головою, потроху вдихнула такий знайомий цитрусовий запах і менш ніж за секунду усвідомила, що знаходжуся у салоні свого власного авто, от тільки лежала я на задньому сидінні, ну а за кермом сидів однозначно чоловік – судячи з дужої спини, а поряд з ним на пасажирському сиділа… 

– Прокинулася, Русалонько? Трохи зарано, але нічого страшного. Ми вже майже на місці, тому можеш ще трохи полежати. 

Той самий жіночий голос незнайомки і каптур на її голові, тільки збоку тепер вибивалося біляве пасмо. 

Що відбувається? Мене викрали з власного будинку і кудись везуть у моєму власному авто. Що за дуже хріновий розвиток подій?! 

Я розтулила вуста, збираючись закричати, але з горла вирвався лише хриплий стогін, подібний до воронячого каркання. А тоді я зрозуміла, що хоч свідомість моя і була більш-менш ясною, проте тіло не слухалося і я навіть великим пальцем ноги ледве могла поворухнути. 

Тим часом жінка зробила музику ледь не максимально гучно і з динаміка полинув сумний голос Лайонела Річчі, після чого незнайомка на все горло взялася підспівувати: «How looong… must this feeeeling go on…». 

Я б затулила вуха, якби могла, але коли вона згодом заткнулася, зірвавши каптур з голови і обернувшись до мене обличчям – я міцно заплющила очі, щоб на неї не дивитися. 

Мене викрала наречена того молодого хірурга, що втопився, витягуючи мене з річки.