Матадор. Нотатки авантюриста, Ігор Зарудко

– Я приготувала тобі невеличкий сюрприз.

– Люблю сюрпризи. – Боязні стало куди більше. Наш із Льохою план тримався на волосині. За планом, я мав якимось чином затягнути її у свій номер, де на нас чекала відеокамера. Але… треба було діяти за обставинами. Обламавши їй сюрприз, я міг обламати всю нашу із Шалапутом роботу.

– Ну що, пішли? – мовила вона й підморгнула.

– Пішли, – сказав я й залишив на столику нічогеньку купюру, не чекаючи ні на офіціанта, ні на рахунок. Гроші дісталися задарма – мені було їх не шкода.

– Я викличу таксі, – сказав я вже на вулиці.

– Не турбуйся, я на машині, – бадьоро відповіла вона й узяла мене під руку.

«Ця лялечка вже моя», – подумав я.

Нічка обіцяла бути гарячою, але без Льохи, точніше без його фотоапарата й без відеозйомки. Треба було щось робити. Якось пускати Шалапуту маяки. Я ж не робив нічого. Я подумав, що це розв’язує питання: чи правильно я роблю, що обманюю цю жінку? Так я й вирішив. Якщо Льоха викрутиться якось і сфотографує нас уночі, то так тому й бути – ми виконаємо свою роботу. А якщо не сфотографує, то виконаю свою роботу лиш я, а він хай кусає лікті й виправдовується перед О. П. Після цих думок настрій у мене значно покращав.

Ми з Аннітою сіли в дорогу автівку й зі свистом рвонули з місця. Вона возила мене по місту, розповідала про пам’ятники, про архітектуру, про людей і звички харків’ян. Розповіла навіть таке, чого я й справді не знав. Провулки ми проїжджали повільно, по проспектах мчали. Інколи мені хотілося пригальмувати, але я не подавав виду.

Ми їхали проспектом Леніна в напрямку центру через майдан Свободи. Потім звернули на Сумську. І коли вже під’їжджали до майдану Рози Люксембург, я зрозумів, куди котяться справи. Анніта звернула на майдан, з нього через арку – у дворик і зупинилась.

– Приїхали, – сказала вона й легенько ляснула мене по нозі, – обожнюю кататися. Хочу тобі сказати – це мене навіть заводить.

– Та бачу, – сказав я і вийшов з машини. – Це якесь дуже історичне місце чи місце твого дитинства? – спитав я, ніби й не знав, що в цьому будинку квартира О. П.

– Ні, я тут зараз живу, – посміхаючися, сказала вона й увімкнула сигналку. – Ходімо по сюрприз.

– А! Він іще попереду?

– Звичайно, – засміялась Анніта, – звичайно. Ходімо! Чого стоїш?

Ми зайшли в під’їзд, піднялися на пару поверхів і зупинились.

– Я хочу зав’язати тобі очі, – мовила вона.

– Та добре, – погодивсь я, хоч мене почало трохи тіпати. Зовні це було непомітно, та якби хто міг зазирнути всередину, то неодмінно побачив би рух усіх моїх поршнів, усіх механізмів, що відповідають за страх. «Зараз, – думав я, – зайду туди із зав’язаними очима, мене роздягнуть, потім розв’яжуть очі, а там сидітиме її чоловік, який передумав, або хтось із його людей… І мене поріжуть на шматочки…»

Анніта дістала із сумочки шовкову хустину й зав’язала мені очі.

– Темно, – сказав я.

Вона тільки засміялась. Я зовсім нічого не бачив, навіть контурів речей. Було чути, як клацнув замок вхідних дверей. Мене взяли за руку й завели всередину. Я спіткнувся об поріг.

– Обережно, не покалічся! Мені це зараз ні до чого.

– Зараз? А потім? – сміючися, спитав я.

– Потім буде потім. Роззувайся, – сказала вона й посадила мене на крісло.

Я намацав шнурівки на позичених «козаках» і сяк-так упорався з ними. Анніта взяла мене за руку й провела, як я зрозумів, в іншу кімнату. Темінь роз’їдала мені очі. А запах жінки роз’їдав мої бажання. Мені хотілося зірвати цю шовкову хустину з очей, зірвати з неї одяг, упасти з нею у прірву й пробути там хоч кілька годин, а потім ще кілька. Нарешті мене посадили. Доволі зручно. Я чув її кроки. Вона стала позаду мене й розв’язала хустину одним доторком руки. Я кліпнув пару разів очима – переді мною зринув столик із пляшкою червоного сухого та фруктами. Усе це освітлювали великі свічки.

Чувака зі слабкими нервами загальна картина вже давно вбила б своєю відкритістю й таємничістю водночас. Анніта знов обійшла мене й тепер стояла прямо переді мною. Я глянув на неї. З глибокого вирізу сукні було видно груди. Вона босоніж стояла на одній із білих шкур, якими була закидана вся підлога.

– Виглядає смачно, – сказав я, дивлячися на неї.

– Бери й відкорковуй, – відповіла вона, але не зробила ні кроку, щоб пропустити мене до пляшки вина.

Я підвівся, обняв її рукою і взяв пляшку. Вона розвернулася й узяла два келихи. Я налив вина. Наші тіла були майже впритул одне від одного. Серця калатали так сильно, що здавалося, вони б’ються одне об одне крізь груди. Ми мовчали. В одній руці я тримав келих, в іншій пляшку. Цієї миті мені кортіло тільки жити. Я забув про Льоху-Шалапута й про все, що ми з ним затіяли. Вино й запах Анніти – зараз тільки це керувало мною. І я підлягав їхнім чарам і владі. Ми підняли келихи, випили.

Анніта пішла увімкнути програвач. Я сів на диван. Мій погляд упав на віддалену спальню з чудовим двомісним ліжком. Заграв французький шансон. Співала Патрисія Каас. Було таке відчуття, що ця жінка знає про мене більше, ніж я про неї, і що це їй треба зі мною переспати. Тоді я поставив келих на стіл і підійшов до неї. Ми почали танцювати, не надто потрапляючи в ритми музики. Музика звучала всередині нас. Анніта поводилася геть розкуто – то вигиналася назад, підкреслюючи цим свої груди, то притискалася до мене. Від цих рухів можна було здуріти. Ми кружляли в танці. Коли мені на очі потрапляли вікна, я враз згадував про Льоху-Шалапута. Але нікого не було.

Тіло Анніти пашіло. Дихала вона важко. Я був майже в такому самому стані. Коли закінчилася пісня, ми сіли на диван. Випили раз, другий. Я поклав їй руку на ніжку й зазирнув у очі. Вона підсунулася до мене. Я ніжно взяв її за підборіддя й поцілував у губи. Вони були пухкенькі й дуже привабливі. Та на смак вони виявилися ще кращими. Я не міг від неї відірватися. До того ж вона б мені цього й не дозволила. З першим доторком ця жінка випивала мої соки без докорів сумління. Вона не хотіла лишати мене нікому. Я був тільки її. І коли я вже