Матадор. Нотатки авантюриста, Ігор Зарудко
– Вип’ємо, лялечко? – спитав я після того.
– З приємністю, я наллю, – мовила вона, підвелась і поцілувала мої розпашілі губи.
Я не зводив погляду з її тіла. Вона чомусь так само пильно дивилася на моє. Ми випили ще по келиху чорного рому, і вона зібралась іти у ванну.
– Ти чарівна, Анастасіє, – прошепотів я, схопивши її за руку.
– Це ти, мій любчику, чарівний, – сказала вона, знову поцілувала мене в губи й пішла у ванну.
За якийсь час я викликав таксі й відвіз її на вокзал. У таксі вона знову сиділа, притискаючися до мене. Я притискав її до себе сильніше. Ми жартували й сміялися. А вже стоячи біля вагона, ми палко й довго цілувалися. Потім вона залишила мені свої дніпропетровські координати, починаючи з номера мобільника й закінчуючи поштовим індексом. Я залишив їй свій номер. Ми міцно обнялися, трохи сумно посміхнулися, і вона пішла у вагон. Поїзд рушив. Вона поїхала у своє місто на Дніпрі. А я подався на привокзальну площу.
Небо раптом укрили сірі хмари. Пішов дрібний неприємний дощ. Холодні краплі падали мені на обличчя. Я сів у таксі, назвав домашню адресу, і ми рушили. Проїхавши кілька десятків метрів, я побачив на зупинці дівчину в помаранчевому светрі. Ми зупинилися біля неї. Я спитав, куди їй. Виявилося, що в одному напрямку зі мною. Вона сіла на заднє сидіння й почала порпатись у своєму наплічнику. З її волосся стікали краплі дощу. Я їхав мовчки, згадуючи день від самого початку – Льоха-Шалапут, чарівна темноволоса Анастасія… Дівчина виходила раніше за мене. Вона простягла мені папірець, подякувала й вийшла з таксі. Я подививсь їй услід, а потім на папірець. Там було написано: «Аліна 80…»
Перед сном я згадав, що із завтрашнього дня, крім роботи, яка на той час у мене вже була одна, бо з телекомунікаційною компанією попрощався, стаю ще й приватним детективом. Це була та сама авантюра, якої мені довго не вистачало. Я заплющив очі й побачив Марію. Її золоті кучері, її найприємнішу у світі посмішку, її великі очі. Та за мить усю цю картину наче розвіяло вітром. Марії в мене вже не було, і не було вже давно. Тоді я тільки вчився не думати про неї. Переді мною була темрява. Тож дивитися мені доводилося тільки на чорне. Тим я й тішився, те мені тієї ночі й снилось.
26Я зануривсь у роботу й час від часу листувався з різними жінками. З одними фліртував, з іншими – ні. Десь ближче до обіду мене набрав Льоха-Шалапут. Голос у нього був спокійний і впевнений, так, наче він провів ніч з гарненькою лялечкою і не лажанув.
– Зустрінемось? – спитав він.
– Не бачу причин не зустрітись! – відповів я.
За кілька годин ми вже сиділи в пабі на Пушкінській. Не відкладаючи все в довгий ящик, він почав одразу зі справ, власне, з одного-єдиного замовлення, яке мав на руках.
– Коротше, братику, справа така…
– Кажи.
– Один харківський бізнесюк, О. П., кілька місяців тому одружився й уклав шлюбну угоду з моделлю. І в ній є такий пункт, – Шалапут дістав копію кількох сторінок угоди й зачитав: «У разі зради дружини ця угода втрачає чинність і дружина не має права на жоден із нажитих разом і/або окремо предметів побуту (під цим мається на увазі нерухомість, прикраси, речі, побутові прилади)». Розумієш трохи, про що мова?
– Ну, є якісь думки. Продовжуй, Льоха.
– Так ось, є ще й такий пункт, – Шалапут перегорнув сторінку й знову процитував: «У разі зради чоловіка дружині відходить двадцять п’ять відсотків нерухомості, нажитої до шлюбу й під час шлюбу».
– І він уже зрадив! – перебив я.
– Точно, братику! Він уже зрадив. З журналісткою-практиканткою, яка приїхала до його маєтку за містом брати інтерв’ю.
– Ц-і-і-ка-а-аво, – протягнув я. – І що ж він хоче від нас? Чи він думає, що його дружина зраджує?
– Та в тому то й справа, Утко, що вона не зраджує. Навіть із фотографами.
– Ну, це ясно. Вони ж зараз усі геї. У Європі це, типу, модно, у Києві теж, тепер черга за Харковом.
– Ну от. Це ще один мінус нашого завдання, – занепокоївся Шалапут.
– Льохо, я втрачаю логічний ланцюжок. Тебе найняла вона?
– Та ні! Мене найняв О. П.!
– Поясни!
– Коротше, братику, це не просто, але треба! Гроші великі. Треба, щоб вона зрадила.
– Значить, нам треба слідкувати за нею, аж доки вона на когось не западе?
– Ні. Нам треба її спокусити, – прошепотів Льоха, дивлячися мені прямо в очі. – Точніше, тобі.
– Ой-ой-ой! Щось ти наплутав, друже. Я на таке, здається, не підписувався. Мене ж заріжуть… І зробить це її чоловік… Щоб не втрачати марки.
– Та ми це потім розрулимо. Не переживай! Це не найстрашніше… Зараз треба придумати схему, як зробити так, щоб на тебе клюнула чарівна модель, – він окинув мене оком сутенера й простяг пару її фоток.
– Ух… Це не до мене, чуваче! Вона ж як мінімум вища… Та й взагалі, Льоха, хто там знає, переспав він із тією практиканткою чи ні.
– Знають. Вона його тепер шантажує. Я можу тобі його зацитувати: «…Ми ж не в 90-х, щоб вирішувати справи за принципом “нема людини – нема проблеми”…»
– Льохо, давай підсумуємо все, що ти мені тут наговорив, – сказав я й замовив іще пару кухлів темного.
– Давай. Значить, так. Є бізнесмен, який платить нам бабки за
