Краса, що не рятує - Павліна Пулу

– Крильця тобі нагрію, твої малесенькі крильця нагрію.

Лікар, дивлячись на ці вияви любові, поплескав його по плечу і заспокоїв.

– Вилікуємо. Тільки більше не пишіть листів, ви ж бачите, що це за дама. Найменший емоційний подразник – і зрив.

А зараз Гречка сидів під під’їздом жінки, яку збирався підірвати газом, і дивився на кота, що ніжно облизував мертву пташку. Чи не таку саму пташку він облизував кілька днів тому в лікарні? Чи не так само, як цей кіт, він задушив Ніну, теплу красиву пташку, яка любила життя і Гречку, розмовляла свіжим яблучним голосом і співала дитині колискові своїм фруктовим тембром…

А він її задушив. І мабуть, задушить іще одну, і цією пташкою буде навіть не Надія Павлівна, а його бабуся… Мороз по спині – якщо справді, немов у кіно, від іскри вмикача спалахне і вибухне Надьчина квартира, то поверхом нижче вибухне і квартира його бабусі… його любої бабусі, ще однієї пташки, яка любила Осипа Гречку… Їх лише двоє, жінок, які дали йому любов, і що ж, тепер оце він знищив обох?

Підійшовши до свого помешкання, Надька побачила, що двері відчинені. Два дні тому вона забула замкнути квартиру. Бо звідси тоді вийшла щаслива забудькувата, хоч і чимось отруєна, Надька. А повернулася – самотня і хвора.

Під вечір Надька зрозуміла, що її шкіра гаряча, як сльози першого кохання, що її тіло палає. Надька обтерлась водою, розбавленою оцтом, випила кілька горняток шипшинового чаю і вкрилася всіма ковдрами, що були в хаті. Але вранці вона не прокинулася. Прокинулася вже по обіді, така ж гаряча, і ніяк не могла виборсатися з павутини заплутаних снів. Вона не вставала з ліжка, сподіваючись, що до вечора вигріється і видужає, але їй не легшало. Надьці геть не хотілось їсти, тому вирішила поспати ще трохи, тоді на ранок уже напевно видужає.

Ніяк не могла змиритися з думкою, що вона – це лише купка тліну з пульсуючими метастазами усередині, купка гнилої плоті. Здобувши нарешті здатність плакати, Надька це робила цілісінькими днями, оплакуючи свою діамантову минувшину, свою самотню діамантову минувшину, так і не знайшовши гідної оправи для свого тіла. А тепер – он вона, та оправа, пожирає її зсередини.

Надьці було шістдесят. Хоча тіло було, як у сорокарічної – ноги без целюліту, з підтягнутими м’язами, трохи худі і кощаві, але досі гарні. Живіт роздутий, та якщо не снідати, то до середини дня він ставав майже нормальний.

Обличчя виглядало на п’ятдесят, якщо не придивлятися зблизька. Придивлятися до свого личка вона нікому не дозволяла і завжди ставала до світла спиною. І ніколи не акцентувала уваги на повіках, як це роблять старші жінки за допомогою косметики. Ні, Надька найважливішим елементом власного обличчя вважала свою усмішку. Вона досі мала цілком пристойні зуби, може, не такі білі, як раніше, але міцні, доглянуті і гарної форми. Тому усмішка була не протезно-біла, як це буває в жінок її віку, а молода. Тому Надька усміхалася.

Її груди досі пахли пристрастю. Блискуче, гладеньке, шовковисте волосся, зібране в кулачок на потилиці, яке вона іноді накручувала на бігуді і розпускала, було приємне на дотик, і коли Надька нахилялася до чийогось вуха, щоб про щось прошепотіти, волосся приємно лоскотало співрозмовникові щоку.

Їй би ще жити і жити. До неї повернувся чоловік, усе так вдало складалося. За що їй така хвороба?

Вона була як весняний вітерець, як неміцне домашнє вино – ароматна, доступна, без зайвого пафосу, дуже приємна. Їй би пожити хоч би трохи легко і безтурботно. Надьчине життя лише недавно наповнилося якимось особливим сенсом, а їй уже пора на той світ.

Це був важкий період для Надьки. Вона не могла стриножити свою розбурхану плоть і наказати тілові – будь здорове, живи. Якась неймовірна нудьга її охопила і не відпускала, і ця нудьга називалася – Толічка. Так довго вона його ненавиділа, так страшно вона його любила, так нестерпно було жити у світі, у якому не було вже ні найменшого шансу, жодної можливості побачити його кульгаву самотню постать, яка суне повільно вздовж вулиці і яку можна було б іще тоді наздогнати, і напоїти гарячим какао, і перепросити, і простити… А шансу не було, бо нащо йому хвора жінка?

Надька поїхала в монастир. І довго не поверталася додому. Бо там на неї чекали сумніви і пристрасті. Добру частину свого життя вона провела у сплячці, намагаючись забути свого колишнього чоловіка. А коли прокинулась, життя з подвійною порцією страждань і бажань чекало на неї. Тут, у спокої чорних суконь, у сутінках довгих алей і альтанок, в яких сиділи мовчазні черниці і перебирали чотки, Надька заспокоювалась і ні про що не думала. Білий сніг і чорні черниці – цей мінімалізм її заколисував. Тільки не було часу заколисуватися. Треба було вирішувати. «Мабуть, він скучив», – думала вона про Толічку. Хтозна. Може, йому бракувало прохолоди її голосу і квіткового запаху її волосся, і відчуття, що життя має сенс. А може, заспокоєно повернувся додому, з відчуттям виконаного обов’язку.

Врешті вона вирішила ризикнути. Зібрала речі, дала Анці ключі від квартири – щоб квіти поливала, і пішла в лікарню.

Ще не відійшовши цілком після операції, Надька вирішила їхати додому – ще не затяглися шви, ще не вилікувалася, ще не загоїлася рана… З їжі вона могла проковтнути тільки сире яйце, але заповзялася – додому. Їй чомусь здалося, що варто опинитися на своєму ліжку, добре виспатися, поїсти домашньої їжі, й вона оговтається.

Але не оговталася. Двічі на день приходила медсестра обробляти рану. Надька пластом лежала в своєму ліжку, температура не спадала, їсти не могла, але це все квіточки, порівняно з найгіршим – вона попросила у медсестри дзеркало. І медсестра дала. І тоді Надька зірвалася на ноги, кров і кал текли по її животу, розкрита рана пекла, було так боляче, що вона гепнулася з усієї сили назад у ліжко, і медичка обурено сказала:

– Ви так ніколи не вилікуєтеся.

А Надька не знала, що їй дужче пече – біль чи усвідомлення, що вона вже не вродлива.

Як так сталося? Місяць хвороби, і все?