Жменя праху - Івлін Во

— «Гукай пару».

— Ну, навчіть і мене.

— Та це дитяча гра. Удвох у неї грати нецікаво.

— Дарма.

— Ну, кожне називається якоюсь твариною.

— Гаразд, хай я буду курка, а ви собака. Далі що?

Тоні пояснив.

— Правда, це така гра, що для неї треба доброго настрою,— сказала місіс Реттері.— Але я спробую.

Вони взяли по колоді й почали здавати. Незабаром вийшла пара вісімок.

— Гав,— сказала місіс Реттері, збираючи карти.

Випала ще одна пара.

— Гав-гав,— сказала місіс Реттері.— Щось ви без запалу граєте.

— Ко-ко-ко,— озвався Тоні.— За хвилинку він знов промовив: — Ко-ко-ко.

— Уважніше,— сказала місіс Реттері.— Це ж не пара.

Вони ще грали, коли ввійшов Альберт спустити завіси. У Тоні лишилося тільки дві карти, і він усе перекладав одну на одну, а місіс Реттері довелося поділити свої на дві купки, бо всіх зразу не можна було вдержати в руці. Побачивши Альберта, вони перестали грати.

— Цікаво, що він про нас подумав? — сказав Тоні, коли слуга вийшов.

А Альберт потім розказував: «Хлоп’я лежить нагорі неживе, а він сидить і сокоче, як курка».

— Облишмо вже.

— Так, нецікава гра. Шкода, що ви більш ніякої не знаєте.

Вона зібрала карти й почала розбирати на колоди. Емброуз із Альбертом принесли чай. Тоні глянув на годинник.

— П’ята година. Віконниці позачиняли, й годинника тепер ми не чутимемо. Джок, певне, вже в Лондоні.

— Я б випила віскі,— сказала місіс Реттері.

Джок ніколи не був у Брендиній квартирі. Вона містилася у великому непоказному будинку, характерному для того району. Місіс Бівер гірко шкодувала за життєвим простором, змарнованим на сходи й на порожній, вимощений плитками вестибюль. Швейцара не було; тричі на тиждень приходила прибиральниця з відром і ганчіркою. Судячи з таблиці, на якій були виписані імена пожильців, Бренда була дома. Але Джок не дуже на те покладався: не така Бренда людина, щоб міняти щоразу жетон, приходячи або йдучи з дому. Квартира була на третьому поверсі. Після першого маршу світлий мармур змінився на витертий килим, який лежав тут іще перед тим, як місіс Бівер взялася переобладнувати будинок. Джок натне кнопку дзвінка і почув, як він задзеленчав усередині. Ніхто не відчинив. Було вже чверть на шосту, і він і не сподівався застати Бренду дома. Іще дорогою він вирішив, що на всяк випадок зайде до Неї на квартиру, а тоді поїде до клубу й звідти дзвонитиме всім її приятелькам, котрі можуть знати, де вона. Він подзвонив удруге, вже просто машинально, трохи почекав, а тоді повернувся йти. Аж раптом відчинилися сусідні двері, і звідти визирнула чорнява жінка в криваво-червоній оксамитовій сукні; в її вухах коливалися великі сережки з філіграну східної роботи, щедро оздоблені тьмяними дешевими камінцями.

— Ви шукаєте леді Бренду Ласт?

— Так. Вона ваша приятелька?

— І то дуже близька,— сказала принцеса Абдул Акбар.

— То, може, ви знаєте, де вона зараз?

— Вона має бути в леді Кокперс. Я якраз їду туди. Переказати їй що-небудь?

— Ні, краще я сам з нею побачусь.

— Тоді заждіть хвилинку, і ми поїдемо разом. Заходьте.

Єдина кімната принцеси була обставлена як попало і з суто східною зневагою до справжнього призначення речей: шаблі, яким належало прикрашати парадне убрання арабського шейха, звисали з рейки для картин; молільні килимки лежали на канапі; настінний бухарський килим укривав підлогу; туалетний столик був застелений японською шаллю (в Йокогамі такі роблять спеціально для туристів); на восьмикутному столику з Порт-Саїда стояв тібетський Будда із світлого мильного каменю; шість бомбейських слоників із слонової кістки вишикувалися рядочком на радіаторі. Інші культури були представлені комплектом флакончиків та пудрениць Лаліка[13], фалічним фетишем із Сенегалу, голландською мідною чашею, кошиком для паперу, зробленим з лакованих акватинт, лялькою-страшидлом, подарованою на урочистому обіді в курортному готелі, десятком фотографій принцеси, вставлених у рамки, дуже гарно виконаною інтарсією з підфарбованого дерева — сценка в саду,— та радіоприймачем з футляром із чорного дуба в тюдорівському стилі. В такій маленькій кімнатці все це справляло разючий ефект. Принцеса сиділа біля дзеркала, а Джок на канапі за спиною в неї.

— Як вас звуть? — спитала вона через плече.

Він сказав:

— А, правда, я чула, як про вас згадували. Я була в Геттоні у неділю — не в цю, а ще в ту... Такий химерний старий дім.

— Мабуть, краще вам сказати. Там сьогодні вранці сталося страшне нещастя.

Дженні Абдул Акбар рвучко обернулась на шкіряному дзиглику. Її очі були аж круглі з ляку, рукою вона вхопилась за серце.

— Кажіть скоріш! — прошепотіла вона.— Кажіть, бо я не можу. Хтось умер?

Джок кивнув головою.

— Їхній син... кінь копитом хвицнув.

— Джіммі?

— Джон.

— Джон... його вже нема. Яке страхіття.

— Але винних там не було.

— Е, ні! — сказала Дженні.— Були. Це я винна. Мені не слід було туди їхати... Наді мною тяжіє якесь жахливе прокляття. Куди б я не прийшла, всюди приношу тільки горе... Краще б я сама вмерла... Тепер я не зможу їм у очі глянути. Наче вбивця... Таке славне хлоп’я загинуло.

— Ні, ні, не треба так думати.

— І це вже не вперше... Завжди й усюди мене переслідує невблаганна доля. О боже! За що це мені? — нарікала Дженні Абдул Акбар.

Вона підвелася й вийшла — у ванну кімнату, бо більш не було куди. Джок сказав крізь двері:

— Ну, я вже поїду до Поллі, Мені треба побачити Бренду.

— Зачекайте хвилинку, я теж поїду.

Вона вийшла з ванної вже не така засмучена.

— У вас машина чи викликати таксі?

Після чаю прийшов містер Тендріл. Тоні завів його до кабінету і провів з ним півгодини. А вернувшись до бібліотеки, підійшов до таці, залишеної там за наказом місіс Реттері, й налив собі віскі та імбирного пива. Місіс Реттері знову сиділа за пасьянсом.

— Нелегка розмова? — спитала вона, не підводячи очей.

— Страшенно,— він квапливо випив віскі й налив ще.

— Налийте й мені.

Тоні сказав:

— Я хотів домовитися про похорон. А він почав мене втішати. Так тяжко було... адже в таку хвилину можна говорити про що завгодно, тільки не про віру.

—