Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко
Обідало досить багато народу: сотник з сусідньої сотні Остап Дудка з жінкою, що витирала піт з лоба шовковою хусткою, три козаки з Мерефи, запорожці, жінка Сербинова – жвава білява молодиця, стара Сірчиха – кремезна й міцна ще жінка зі спокійними, навіть холодними очима самостійної жінки, але коли вона усміхалася – а це бувало досить рідко, – обличчя їй вкривалося сіткою зморщок, погляд ставав м’який і вся вона здавалася доброю й ласка-вою бабусею, Дорош та численна Сербинова дітвора.
Горілка була некупована й швидко розв’язала язики. Сотник Дудка давно поглядав скоса на Глека та старого запорожця. Обидва вони були в досить старих жупанах і навіть латаних, хоч і чистих, сорочках і це чомусь дратувало пана сотника. Дудка був великий прихильник Москви, бо придбав собі і хуторок, і млин, і мав з пів сотні підданих, що вже одбули пільгові роки і робили два дні на тиждень на нього, як на пана.
– Що, – звернувся він до Глека, – хіба набридло соломаху їсти та комарів годувати за порогами, що причвалав сюди на слободи?
– Атож, – спокійно відповів Глек, – набридло соломаху їсти. Прийшов сюди на слободи подивитися, як почали тут людей їсти.
– Ти, мабуть, з глузду з’їхав: мелеш таке, що й сам не второпаєш!
– Еге, не второпаю. Чув я, що ти зробився паном на всю губу: уже твої піддані роблять на тебе по два дні на тиждень, як на ляхів колись робили?
– Трохи не так.
– А що ж це, хіба не панщина?
– А що ж їм задарма віддати землю? Хай пороблять. Ми військову службу несемо, а вони хай земельку обробляють.
– А ти сам якими засобами придбав цю земельку? Лазив, мабуть, та пороги воєводині вилизував: дайте земельки холопові вірному государя московського?
– Порогів не вилизував, а вас, спільників Брюховецького та бунтарів, бив і землю чесно придбав.
– Чесно придбав, холоп московський!
– Та що ви, схаменіться, – закричав Сербин, – хіба так можна!
– Мовчи, – відповів йому Дудка. – Так, – гордовито сказав він, – я холоп царя московського й вірний слуга його, це правда. Всі ми тут холопи царя московського і живемо його милостями. А твій Брюховецький хіба не власною рукою підписувався «вірний холоп і підніжок пресвітлого престолу». Так то ж гетьман, а ми люди маленькі.
– От причепився з цим Брюховецьким. І той лизався з Москвою, і ти лижешся! Ми такого гетьмана як скаженого собаку забили.
– А хто ж підтримував цього скаженого собаку, як не твій скажений отаман Сірко!
Дорош глянув на Сірчиху й дуже зрадів у той час, що він був малий хлопець, а не пан сотник Дудка. Обличчя Сірчихи стало бліде, губи стулилися, а брови нависли на очі.
– Добре, що московський уряд трохи прохолодив його у Сибіру, – провадив далі Дудка, – підібгав хвоста. А то куди, хотів бути гетьманом на всю Україну. А тепер, мабуть, сам привчився підписуватись вірним холопом царя московського.
– Це вже брешеш! – сказав Глек.
П’яний Дудка зовсім забув, де він і хто поруч нього. Жінка давно штовхала його ногою під столом, але він не звертав на це уваги. Чорні очі Сірчихи загорілися, як дві вуглини. Вона підвелася. Дорошеві здалося, що вона стала якось вища й молодша. Обличчя було вже не бліде, а палало від гніву.
– Ти… щеня! Забув, де ти? Забув, як у драній свитині гуси Сіркові пас? Що ж ти розприндився у Сірковій хаті? Хто ж тебе витягнув з багна у старшину, як не Іван Сірко? А тепер великим паном зробився… Сотник! Слину розпустив сам, як скажений собака, та ще Сірка лаєш? Та я тебе самого, хоч ти і сотник, вижену з двору, як скаженого собаку! Геть відсіля, щоб і гнидами не трусив у моїй хаті!..
– Та що ви, мамо… Та Господи… Та схаменіться! – закричав Сербин, – хіба ж так можна? Людину, як собаку, з хати вигонити!
– Мовчи… А ще зять Сірків! Щоб мені цим Дудкою не смерділо в Артемівці…
– Так його, бабусю! – сказав Глек. – Хай не чіпає отамана!
– А ти мовчи, вовченя! – відповіла грізно Сірчиха, – а то й тобі буде… Ач який оборонець обізвався.
Вона гордовито підвела голову й вийшла з хати.
– Що, пане сотнику, добре тебе підрізала Сірчиха? Гляди, коли б не добрався до тебе і Сірко! У нашого отамана руки довгі.
– Гляди, коли б до тебе самого не добралися! Думаєш, я не знаю, що ти за птах?
– Мовчи, паскудо! – крикнув Глек, вихопивши шаблю і кидаючись на Дудку.
Сотник теж вихопив шаблюку й вони деякий час лізли один на одного з шаблями, а козаки й Сербин хапали їх за руки і кричали:
– Та що ви, схаменіться! Хіба ж так можна!
Хлопець, що показував Дорошеві, де був батько, заревів, як теля; Дудчина жінка заверещала, заплющуючи очі, і затулила вуха. Тільки старий запорожець, товариш Павла, спокійнісінько сидів у кутку і мовчки пихкав люлькою, що встиг запалити, коли почалася сварка.
Два козаки тримали Глека, а Сербин та ще один мереф’янський козак вивели сотника Дудку на вулицю. З ним, як павичка, попливла його товста червоновида жінка. Трохи згодом Глек заспокоївся, подякував Сербинові та жінці його за хліб-сіль і попрощався з Сірчихою.
Осідлавши коней, запорожці виїхали з двору. Дорош теж сів на коня, догнав запорожців і поїхав укупі з ними. Услід їм дивилися челядь пана сотника і сам сотник Сербин, який не міг навіть приховати своєї радости, що позбувся таких небезпечних гостей.
Табір запорожців був недалеко від слободи, і Дорош поїхав туди з запорожцями, щоб побути години дві-три з Глеком, а приїхавши до табору, довго придивлявся до запорожців, шукаючи холопа, але його не було.
– А де ж кацап? – спитав нарешті у Глека.
Запорожці зареготали.
– Што? Аль нє узнал? – обізвався хтось із запорозького гурту.
Тільки тепер хлопець пізнав холопа. Він був у запорозькому вбранні, з виголеною головою та чубом, але босий і в драній сорочці.
– На, Іване, – сказав Глек, витягуючи нові чоботи з торби, що була у нього прив’язана до сідла, – пан сотник жалує тебе чобітьми зі своєї шляхетської ноги.
– Це вже ти, Павло, брешеш, – сказав старий запорожець, – чоботи зовсім нові і дав їх не пан сотник, а Сірчиха.
Глек засміявся.
– Натягуй чоботи,
