Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко

XI. В АРТЕМІВЦІ

В Артемівці. – Хлопець з бубликами. – Ку-ку! – Сотник Сербин. – Обід. – Стара Сірчиха. – Сотник Дудка. – Сварка. – Чоботи

Повернувшись додому, Дорош усе розповів батькові, бо добре бачив, що батько знав, де він був ці дві ночі. Дорош переночував удома і, ледве відчинилися ворота, виїхав з города і поскакав верхи в Артемівку. Був досить холодний ранок. Жито й пшеницю вже покосили люди, і вози з хлібом раз-у-раз траплялися на дорозі. Тільки поля гречки ще біліли вдалині та просо ще шуміло й хвилювалося під легеньким ранковим вітром.

Йому здавалося, що він досить добре знає дорогу, бо двічі їздив з батьком до сотника Сербина, Сіркового зятя, крім того, батько розповів йому ще вчора, як треба їхати. Зграї собак одна по одній вилітали з воріт, коли Дорош скакав слободами й хуторами, що попадалися на дорозі, і в захваті з насолодою гналися за хлопцем. І то сказати – чи часто припадає собачій душі на безлюдному хуторі така розвага, як погоня за конем, що взаводи, підіймаючи куряву, а іноді й крешучи вогонь підковами, летить по дорозі? Іноді хлопець, нахилившись з сідла, на всім скоку оперіщить нагаєм будь-якого Бровка або Жука і той, завищавши і підібгавши хвоста, ганебно вибував з собачих лав.

Але скоро хлопець схаменувся й поїхав значно тихше, бо так легко можна було загнати коня. Двічі він збивався з дороги, бо одне діло їхати з батьком, а друге самому, коли раптом з’являлися несподівані повороти дороги; але, розпитавшись у подорожніх, він натрапив на певну путь і добрався таки до Артемівки.

Артемівка була невеличка слобода, дворів на 20, не більш; вона простягнулася вздовж річки Мерефи. Густий ліс обступив слободу. Цю Артемівку заселив Іван Сірко посполитими-селянами і віддав її зятеві своєму, сотникові Сербину, у посаг за дочкою. Таким чином, Сербин був невеличкий панок, що мав так званих «підданих».

– Вдома сотник Сербин? – спитав Дорош, під’їхавши до хати, що на її дверях був намальований козак з бандурою і люлькою в роті.

Хлопець років п’яти, що в той час вийшов з бубликом у руках, витер рукавом сорочки носа і мовчки показав бубликом кудись набік.

– Де ж він?

– На річці.

– А запорожців тут немає?

– Тут.

– А вони ж де?

– На річці, – знову сказав хлопець і засунув бублика в рот.

Дорош повернув коня і поїхав до річки городами, невеличкою стежкою і, під’їхавши, спинив коня від здивування: на краю кладок, що були зроблені прати білизну, стояла четвертина горілки, а коло неї – велика чарка й кілька огірків. В воді, держачись за край кладок одною рукою, бо тут було глибоко, сиділи Глек, сивовусий запорожець з шрамом на лобі та пан Сербин, Сірків зять.

Пан Сербин був товстенький жвавий чоловічок з невеличким чубом і веселими очима. Дорошеві здалося, що вода сама держить його біле, гладке тіло. Засмагла шкура Глека була коло його, як житній хліб коло білої пампушки! Дорош згадав, що пан сотник любив промочити горло перед обідом і, щоб не попсувати ситного обіду, закусював тільки огірками.

У ту хвилину, коли під’їхав Дорош, Глек та сотник сховалися з головою у воді і видно було тільки ліві руки, що ними вони держалися за кладки, а старий запорожець налив собі чарку, вихилив і закусив огірком. Потім крикнув: «ку-ку!» і сховався під водою. З води випірнув Глек. Він пирхнув, витер обличчя рукою і теж, як і старий запорожець, налив чарку та взявся за огірок. Закусивши, крикнув: «ку-ку!» і пірнув. На поверхні з’явився Сербин. Дорош почекав, коли Глек знову виліз з води, і гукнув:

– Гей, Павло!

Четвертина з горілкою, за яку взявся був запорожець, застигла в руці козака. Він глянув на берег і побачив Дороша.

– Здоров, Дороше! Що таке?

– Є новина. Вилазь мерщій, побалакаємо!

Глек виліз на кладки й підійшов до Дороша. З води випірнуло червоне від натуги обличчя сотникове.

– Ти що ж, вражий сину, не крикнув: ку-ку? Я ледве не задихнувся, чекаючи твого гасла!

Трохи згодом з води вилізла чубата голова сивого запорожця.

– Ти що ж, вражий сину… – почав і він, але, побачивши хлопця, замовк.

– Я зараз! – крикнув Глек, – важлива справа.

– Швидше, – гукнув Сербин, – бо зараз твоя черга.

Дорош розповів запорожцеві про те, що москалі шукатимуть його тут, в Артемівці. Запорожець свиснув.

– А вони ж відкіля знають, що я в Артемівці?

– Та ти ж сам казав піддячому, що приїхав з дорученням отамана до Сірчихи.

– І дурний, бачу, був, що казав. Так ти кажеш, їх не більш як сім-вісім? Не страшно. Вони ж не знають, що нас теж вісім чоловік. Тільки все ж треба відсіля тікати. Не хочеться наробити клопоту Серби-нові, бо як ми тут зчепимося з москалями, буде йому халепа від полковника. Всі вони тут так живуть, що одним оком на полковника, а другим на воєводу дивляться.

– А де ж інші товариші?

– Недалеко, в лісі. І кацап там.

– Чом же вас тут тільки двоє? А що як наїдуть москалі; як там на винниці було?

– Тоді буде погано. Але нічого не зробиш. Пан Сербин хоч кривиться, але приймає нас добре, бо боїться Сірка. А коли б мої хлопці були тут, та ще привели б із собою холопа, мабуть, і він не вдержався б і побіг до полковника. Він і тепер як на голках сидить, не знає, як здихатися нас.

Глек балакав голосно і зовсім не зважав на те, чи чує його пан Сербин, чи ні.

– Ну, та нічого. Треба пообідати в пана сотника! А там, після обід рушимо на Тор, там чимала ватага наших хлопців з Запоріжжя по сіль приїхала.

Дорош здивувався необачності запорожця, зліз з коня, спутав йому ноги і пустив пастися. В цю хвилину до річки прибіг хлопець, що його Дорош бачив з бубликом коло сотникової хати. Тепер він тримав у руках добрий шматок книша.

– Тату, – крикнув він сотникові, – мама казали, щоб ішли обідати!

– От і добре, пора черв’ячка заморити. Скажи матері, що зараз. Здоров, хлопче!

– А батько чом не приїхав? – спитав він Дороша.

– Не знаю. Я до Павла.

– На Запоріжжя тікати хочеш?

– А справді, Дороше, – ляснув Глек по плечу хлопця, – тікаймо за пороги!

Хлопець мовчав. Козаки вбралися. Сербин узяв недопиту