Бережіть янголів своїх - Тетяна Брукс
Але не так-то просто вбити живу істоту, я гадаю. Мене тримали на руках, я вже відчувала щось мокре і холодне (бачити я нічого не могла, цуценята ж бо народжуються сліпими). Лежу на чиїхось руках, скиглю і думаю: «Ото не пощастило-о-о!»
Раптом пролунав якийсь шум. Слух, правда, в мене теж був не дуже, але дещо я все-таки чула.
— Що ти робиш?! — закричав хтось.
— Та от, зайве щеня народилося… Позбутися треба.
— Ти що, ось так збираєшся його втопити? У відрі, живе створіння?
Лишенько! Мене! Втопити!! У відрі!!!
— А куди мені його, себто її, дівати? Хочеш, тобі віддам?
— М-м-м… Ну, не знаю… У мене ніколи не було собак…
— Ну тоді й не патякай!
І мене занурили у воду… Все. Капець…
— Ні! Ні! Я візьму! — почула я крізь товщу води, як крізь вату.
Кулею вилетіла з відра — хтось витяг за загривок. Вода встигла потрапити у вуха, в рот і в ніс. Я тремтіла, чхала, пирхала і вила на всю щенячу горлянку: «Жити хочу-у-у!!!»
— На, бери й паняй звідси.
— А ти не міг би його, е-е-е… її потримати хоч пару тижнів?
— Ще чого! Або забирай, або давай сюди…
— Стривай… я заберу… Тільки ж я нічого не петраю в собаках… Дай мені хоч книжку якусь.
— Ну, цього добра скільки хоч. Я навіть дам тобі телефончик однієї дамочки. Вона, правда, трохи «з привітом», чмелена. Але допомогти не відмовить.
— А чого чмелена?
— Та того, що собаки для неї важливіші од усього на світі… Коротше, фанатка. Вона, правда, «німцями» займається, але щеня — воно і в Африці щеня… Коротше, телефонуй. Ху-у-у-ух…
Все-таки, думаю, мені поталанило: не втопили. Руки, які тепер тримали мене, були великі, теплі й ласкаві. Я перестала скавучати й задрімала.
Прокинулася від того, що страшенно хотілося їсти!
— Пі-пі-пі… — заголосила я. Узагалі-то я думала, що гавкаю, але хтось сказав:
— Ти глянь, розпищалась…
Я почала повзати по теплій м’якій поверхні: «Мама», — подумала я… Інстинкт підказував мені, що десь тут має бути смачне молоко, що ллється з м’якого теплого соска, але знайти його я ніяк не могла. Замість цього в рот засунули щось маленьке і тверде. Звідти, щоправда, теж потекло молоко, і я навіть сказала б, досить смачне. Спочатку в мене не виходило смоктати, я стала захлинатися, чхати і пирхати.
— Тихо, тихо, давай поможу. Не тягни за піпетку так… Молодець…
«Як же мені пощастило! У мене така турботлива матуся…»
Наїлася й заснула.
Так тривало досить довго. Оту піпетку незабаром замінили на іншу. Вона була м’яка, і молоко з неї текло тільки тоді, коли я його висмоктувала. Іноді у мене болів животик: хотілося пісяти й какати, але не вдавалося. Тоді мені гладили животик, і в мене виходило так, як треба. Я страшенно пишалася собою.
А одного разу (уявляєте?) я побачила її, свою маму. Вона була велика-превелика. Взяла мене в свої великі лапи і сказала:
— Ой, поглянь-но, Тань! Дивися — вічка прорізалися!
Звідкись прибігла ще одна… Взяла мене у першої і сказала:
— Лапу-у-уся, — і поцілувала мене в лобик.
«Це ж треба, дві мами! Оце пощастило!»
Я поскавучала ще трохи, а коли мене нагодували, знову заснула.
Невдовзі мої оченята відкрилися повністю, і я могла все бачити.
Стало зрозуміло, що я живу у великій будці в «мами» Сергія. Друга «мама», Таня, приходила до нас часто. Ну, що ж, так їх і називатиму. Тепер треба буде дізнатися, як же звуть мене…
Це я з’ясувала невдовзі.
Мене ніколи не брали на повідець, поки я була маленька. Я нюшила і бігала скрізь, де хотіла. Найбільше мені подобалося вилазити на маму, все одно, на яку, а ще краще — на обох відразу і кусати їх за руки. Потім я придумала собі нове заняття: стала досліджувати світ. Він виявився набагато більший, ніж я собі уявляла, і в ньому було стільки цікавого… Одного разу, коли я, як завжди, досліджувала світ, натрапила на жахливого звіра.
«Це хто ще такий? — думала я. — Білий. На чотирьох лапах. Величезна голова і малю-у-у-сінькі оченята. А вуха, ой, гляньте… от сміхота… Ану, геть звідси… р-р-р, гав, гав, гав…»
Пам’ятаючи, що я все-таки бультер’єр, сміливо кинулася на чужака… Він теж на мене кинувся і боляче вдарив у ніс. Напевно, йому теж дісталося, бо він заскиглив і став тікати. Дременув навіть швидше, ніж я.
Я побігла на кухню до Сергійка.
— Там… там, такий страшний… гав-гав! Причепився…. гав-гав-гав!
Але той чомусь посміхався. Узяв мене на руки (тепер я знала, що в Сергія і Тані верхні лапи називаються «руки») і поніс мене туди, де був отой, що довбонув мене в ніс.
Це ж тр-р-реба! Його теж пр-р-риніс на руках Сергій! На р-р-руках!
— Дивися, Бело. Це ж ти. «Белла» по-італійськи значить — «красива». А це — дзеркало, воно тебе показує. — Сергій витяг руку поперед себе.
«Дзеркало? Гм, цікаво… Значить, це дзеркало мене в ніс буцнуло… Значить, отам теж я?»
Сергій опустив мене на підлогу біля дзеркала, в якому раптом з’явилася ну точнісінько я. Обидві ми понюхали одна одну… Пахло молоком, м’ясом і ще незрозуміло чим.
— А-а-а… Отак-то краще… а то, бач, відразу битися…
Я подивилася на Сергійка
