Бережіть янголів своїх - Тетяна Брукс

Загрузнувши в наших переживаннях, ми й не помітили, як минуло два тижні. Насолоду від недільної ранкової кави перервав телефонний дзвінок. Пет — друг чоловіка — повідомляв йому, що снігохід, замовлений місяць тому, прибув, і він може його забрати. Виявилося, мій чоловік придбав для мене снігохід. Напевно, він теж знав, що купувати сани треба влітку. Це ж чудово! З одного боку, мені цей снігохід у липні місяці, м’яко кажучи, «як корові сідло», а з другого — я раптом виявила в собі невгамовне тяжіння до подібного транспорту і заявила, що хочу мати свій снігохід і баста! Я навіть готова сісти за кермо, якщо Майк поїде зі мною на пасажирському місці. На тому й зголосилися. Тут же зібралися й поїхали. А проїхавши трохи більше половини шляху я заявила, що в мене раптом жахливо розболілася голова.

— Ох, Майку. Не можу більше за кермом… Голова крутиться… Не можу…

Він мовчав. Зціпивши зуби, сів за кермо. Не знаю, «розкусив» він мою хитрість чи ні, але всю дорогу до Хомера (місто, де на нас чекав мій снігохід) їхали мовчки. Майк був блідий, на лобі виступив піт. Я вдавала з себе хвору, хоча можна було і не вдавати, мене трусило, як у лихоманці, від напруги, що охопила мого чоловіка, і мало не плакала від жалю до нього, але іншого виходу не бачила.

А ось і Хомер. Благополучно діставшись до міста і засунувши в кузов мій снігохід, біля якого я охала і ахала з півгодини, заглядаючи то під капот (наче я щось розуміла в цьому), то в кишеню для інструментів, ми вирушили назад. Голова моя все ще «боліла», і Майк знову сів за кермо. Чотири години шляху, який раніше він долав за дві… Кілометрів за п’ять до Анкориджа Майк, зціпивши зуби, вперше за весь цей час обігнав якусь машину.

«Уф-ф-ф, — подумки зітхнула я. — Слава Богу, він зробив це! Тепер усе буде добре…»

Ось і будинок. Я відчувала себе, мов вичавлений лимон. Майк виглядав ще гірше. Він був блідий, очі блищали якимось хворобливим блиском, губи тремтіли. Він повільно підійшов до мене. Зазирнув мені в очі. Я подумала: «Якщо він мене зараз ударить, то буде, напевно, правий». Але замість цього він опустився переді мною на коліна, обійняв їх і прошепотів: «Thank you»…

Розслідування аварії тривало цілий рік. Нарешті нам надіслали поліцейський звіт, у якому померла жінка була визнана винною в аварії. Наше життя могло тепер повернутися у звичне русло. Та де там…

Адже ми змінилися, стали іншими…

Усе частіше я замислювалася над тим, де ж мій дім. Усе частіше ловила себе на думці, що коли я живу на Алясці, то сумую за всім тим, що залишила в Україні. Коли приїжджаю до України, то хочеться повернутися назад на Аляску. Як мені бути? Навіщо я тут? Звісно, відтоді, коли я зустріла Майка, життя складалося благополучно, та мій розум мучили сумніви, й на серці було важко. Але ж начебто тепер немає приводу сумніватися в пророцтві того старого з моєї далекої юності. Я так часто про нього думала, що, здавалося, він став мені рідним. Думала про нього завжди з якимсь трепетом, трохи зі страхом і одночасно з теплотою і надією на те, що він виявився правий. Так воно і вийшло. Хто ж він такий, цей дивний дідусь? Мені здавалося, що я знаю, хто це, але відчуття були боязкими, а здогади — неймовірними. От скажіть, хто може знати точно, що чекає нас у майбутньому? Лише давнє, як сама світобудова, понівечене, але прекрасне, добре і мудре життя! Моє життя!

У мене було все. Кохання, заможність, як ніколи і не мріяла, але чому ж мені так тяжко? А одного разу, в Тетянин день, двадцять п’ятого січня, мені стало зовсім кепсько. Рознервована, я кричала на Майка, тупала ногами, жбурлялася всім, що потрапляло під руку. Переляканий чоловік (що за чудовисько я взяв за дружину?) намагався мене заспокоїти. «Боже! Що я кою!» — подумала я і вискочила на вулицю, не забувши гучно грюкнути дверима. На вулиці був незвичайної краси січень. Мінус двадцять п’ять за Цельсієм. Усе вкрито легким іскристим снігом. Повсюдно розвішена ілюмінація. Але я не бачила краси зимового вечора, не відчувала січневого морозу. Що зі мною? Куди я йду? А головне, навіщо?

Іти було нікуди й нема за чим. Втираючи сльози, стала ходити навколо кварталу. Набігавшись, трохи охолола.

«Господи, ну допоможи мені! — думала я. — У мене ж є все. Все! Чудовий чоловік, будинок, в якому затишно, їжа, одяг, золоті прикраси, машина. Я ніколи так добре не жила. Навчи мене бути вдячною цій людині, яка дала мені все це, усьому, що є в моєму житті, самому життю. Чому мені так важко? Чому мене гризуть сумніви і невпевненість? Де ти, любий мій янголе? Підкажи, що робити? Чого я мордуюся?»

Сльози текли по моїх щоках і перетворювалися на крижинки, ледь торкаючись землі. І тут я побачила свою машину. Встала з лавки, на якій сиділа, і пішла назустріч. Майк помітив мене і під’їхав ближче.

— Дякувати Богу, я знайшов тебе… Будь ласка, поїхали додому, люба…

Я сіла в машину, відчуваючи себе цілковитою сволотою. До будинку під’їхали мовчки. Я рушила до дверей.

— Почекай, — гукнув до мене чоловік. Ніжно взяв за руку і відкрив двері. — Поглянь-но, ці двері пофарбувала ти, і цей різдвяний вінок теж зробила ти та повісила сюди. Праворуч від дверей висить картинка вантажівки з молитвою за водія. Її тут не було, доки в цей будинок не прийшла ти. Це ти зробила колаж про моїх покійних маму, батька, своїх рідних та власноруч повісила на стіну. Все, що є на кухні, теж придбано й причепурено тобою. І наші портрети, і фотографії дітей та онуків, і все інше в цьому будинку, хоч куди кинь оком, — усього торкнулася твоя рука. А тепер скажи мені, як я буду жити тут без тебе і без усього цього?! Я так кохаю тебе… Я так стараюся… Я відчуваю, що тобі дуже погано, але не знаю, чому. Скажи мені, що я повинен зробити, щоб тобі стало легше? Скажи мені, я все зроблю…

І стільки тепла було в його словах, стільки правдивої любові я почула! Він опустився на стілець, утнувся обличчям мені в груди і обійняв ніжно й міцно.

— Я не знаю, — прошепотіла, — не знаю…

Але відчула, як страшний біль і туга йдуть кудись. Усе повернулося на свої місця, стало ясним і зрозумілим. Я нічого не втратила, а лише набула. У мене є моя батьківщина — Україна, де я народилася і прожила більшу половину свого життя й куди можу поїхати будь-коли. Там на мене чекають мої діти, онуки та друзі. Тут, у Сполучених Штатах, мій чоловік, із яким — я сподіваюсь — проживу другу, кращу половину свого життя. Він ділить зі мною свою «другу половину» життя і все, що в нім є. Напевно, це і є те, що називають щастям. Мабуть,