Бережіть янголів своїх - Тетяна Брукс

— Дякую тобі, любий мій… Я теж кохаю тебе. Вибач. Я не знаю, чому так мордувалася. Але тепер знаю: я з цим упораюся. Спасибі тобі.

Протягом наступного дня я почувалася хворою і слабкою, хоча ні болю, ні туги вже не було, тому залишилася вдома. Мені все ще було трохи сумно, але це був зовсім інший сум — світлий і вдячний. Господь допоміг мені. Напоумив. Янгол мій вустами Майка надав підтримку. Я все роблю правильно. Працюю, кохаю, сумую, мрію. Це нормально — сміятися, коли радісно, плакати, коли сумно або боляче. Це означає, що людина жива. Як там у Висоцького? «Я дышу, а значит, я люблю, я люблю, а значит, я живу!» Я люблю… Я — жива.

— Поліно, можна я візьму твою машину, мені потрібно з’їздити в одне місце? — запитав Майк.

— Звісно. От смішний, чому ти питаєш? Ти завжди брав машину, коли тобі потрібно було…

«Дивно, чому він хоче їхати на моїй крихітці? На вулиці снігу по коліно, зручніше було б на пікапі їхати», — подумала я і тут же забула про це, поринувши в приготування вечері.

Повернувшись хвилин через сорок, він сів за комп’ютер. Не розповів, куди їздив, навіщо… Я не питала. Після вечері зайшла в гараж, але світло не вмикала. Раптом щось насторожило. Щось було не так… Я підійшла й клацнула вмикачем.

— А-а-ах!

На місці мого маленького пікапчика стояла, переливаючись перламутром, чудова біла машина. «Кадилак»! Все застигло у мене всередині, а коли я оговталася, прожогом кинулася до кімнати, де мій чоловік сидів у своєму улюбленому кріслі й зосереджено клацав по клавіатурі комп’ютера, наче нічого не сталося.

— Де?.. А де моя машина? — вигукнула я.

Майк поманив мене ближче. Я підійшла, і він із усмішкою вклав мені в руку ключ.

— Ось. Це від твоєї машини.

Затиснувши ключ у долоні, я вибігла за поріг.

Маленькі легкі сніжинки, кружляючи, наче в танку, опускалися на майданчик перед будинком. Здавалося, якийсь чарівник розкидав скрізь мільйони діамантів. Розвісив їх по кущах, деревах, прикрасив будівлі. Тепер усе виблискує й мерехтить. Зовсім не відчувається холоду, хоча градусник показує мінус двадцять за Цельсієм. Як добре!

Была зима, был первый день каникул,

И целый день вдвоём бродили мы с тобой.

И было все вокруг торжественно и тихо,

И белый-белый снег над белою землёй, —

заспівала я щиро й радісно, розкинувши руки, кружляючи разом зі сніжинками, уявляючи себе однією з них.

Сніг сипав мені на плечі, вкривав голову. Невже це зима? Колись уявляли: зима страшна, з хуртовинами і морозами, сивиною та хворобами… Хоча в такій зимі немає нічого страшного.

Взимку теж може бути дуже-дуже красиво й тепло. І буде ще багато всього в нашому житті. Головне — що ми знайшли одне одного, хоча й жили у різних кінцях земної кулі.

— Дивись, Майку, як гарно навколо! — озвучила свої думки вголос. Я давно помітила, що він стоїть на порозі, не наважуючись потривожити мене. Стоїть тихо, дивиться на мене, посміхається, і погляд його теплий і ласкавий.

— Так, дуже гарно. Я люблю зиму. А давай поїдемо з тобою поганяти на снігоходах, га?

— Чудово, а коли?

— Коли? Та просто завтра зранку!

І ми почали будувати плани на завтрашній ранок, потім на наступний рік, потім — на все наше життя, яке сподівалися прожити разом. Мріючи, сміялися, обіймалися, цілувалися… Після зими знову настане весна, за нею літо, осінь… Життя триває, і всі пори року прекрасні.

А сніг все падав і падав, вкриваючи майданчик перед будинком пухнастим блискучим килимом. Я впала на нього просто посеред двору і розкинула руки й ноги, залишаючи на снігу силует «янгола». Майк плюхнувся поруч і зробив свого. Сніг укривав наші тіла й обличчя, а ми все ще лежали, як двоє засніжених янголів, дивлячись у темне небо, що сипало на нас блискучий сніговий пух.

Я — сука. Так-так, справжнісінька сука. Дехто чомусь каже, забачивши мене: «Пхе, яка потвора…» Теж мені, цінителі… Але хто б як там не вважав, особисто я так не думаю. Я гарна. Можна сказати — зразково красива. У мене маленькі, трохи ніби примружені очі, симпатична яйцеподібна голова… Міцне мускулясте тіло, ніжки, правда, коротенькі. Але ж так і має бути, бо я — бультер’єр.

Мені пощастило народитися від родовитих батьків.

Знаєте, хто мій батько? Син чемпіона світу! Двічі національний чемпіон — Росії та України. Мама, перед тим, як її вирішили «видати заміж» (у кінологів це називається «пов’язати»), перемогла на національній виставці в Україні. А ви думали, як? Гадаю, мені таки пощастило. Правда, я народилася сьомим, останнім щеням… «Ну то й що?» — скажете. А те, що документи на мене не оформили.

Бачте, їх видають тільки до шостого включно… А я — малюсіньке, слабеньке щеня — мене вирішили позбутися. То пощастило чи ні?