Смак свіжої малини - Ізабелла Сова

Кінець сеансу. Кілька хвилин ми сиділи нерухомо. Не знаю, як інших, а мене вразило.

— Люди, це суцільне шахрайство, — обізвавсь якийсь відчайдух. — Учора тут не було жодної співбесіди. Я знаю, бо мав тут лекцію, саме в цій залі. Вони винайняли її на сьогодні, щоб заманити кількох наївняків.

— Певно, що так, — утрутилася невисока білявка в сірих штанях. — Я була на такій презентації майже два роки тому. Тоді вони шукали телемаркетерів, а фірма називалася „Fantastic Time“.

— Це нічого не означає, — обірвала шатенка в елегантному піджаку. — Співбесіду могли провести десь-інде. Багато фірм винаймають зали тільки для презентації.

— Власне, — докинула її сусідка в ідентичному піджачку, — окрім того, закордонні фірми змінюють назви, щоб не сплачувати податків.

— Що найкраще про них свідчить, — ствердив відчайдух.

— А поза тим, оголошення вийшло сьогодні, — втрутилась я. — Як співбесіда могла бути вчора?

— Не було жодної співбесіди, — прояснила блондинка в сірих штанях. — Їм узагалі не потрібні перекладачі.

— Ми встигли це помітити, — відізвалося кілька осіб.

— Уся ця грандіозна фірма, яка шукає нових шляхів розвою, — вела далі білявка, — це жменька імпортованих шахраїв. Вони щопівроку змінюють назву, щоб утекти від тих, кого вже встигли надурити. Моя знайома працювала для них телемаркетером. Цілі канікули.

— І що вона робила? — зацікавилася сусідка шатенки.

— Видзвонювала до різних добродіїв, повідомляючи, що вони виграли тиждень відпочинку під пальмами. А потім запрошувала на співбесіду.

— Хто б не спокусився, — озвався відчайдух. — А що потім?

— Якщо він приходив сам, його обслуговувала цицьката працівниця в бікіні. Якщо з дружиною, то презентацію проводив сивуватий чувак у костюмі. В обох випадках жертва довідувалася, що одержить свій виграш, якщо винайме бамбукову хатинку з опорядженням принаймні на чотири роки.

— І скільки коштує таке щастя? — запитав відчайдух.

— Сумнівне щастя, бо хатинка виглядає як хижа, нашвидку склепана знесиленим Робінзоном Крузо. Опорядження пасує до хатинки. Дві лежанки, маленький умивальник, столик на одну пляшку рому й невеличка шафка. Це все — включно з вигрібною ямою й колонією тарганів, арендованою на чотири роки, — коштує стільки, що й новісінький „фіат“.

— Це не дорого, — запевнила нас шатенка. — Адже в ній можна жити все літо.

— Питання, хто це може собі дозволити? Більшість людей ледь вибирається у двотижневу відпустку.

— А що з тією твоєю знайомою? — звернувся до білявки відчайдух.

— Їй обіцяли, що за кожну завербовану особу вона одержить комісійні. Тож вона дзвонила до нестями. Їй навіть не оплатили телефонні рахунки. Сказали, що ніхто не зголосився.

— А вона не могла притягти їх до суду?

— Зараз розповім. Спершу вона знайшла кільканадцять клієнтів, до яких раніше дзвонила. Вони дали їй письмові свідчення, що зголошувалися до клубу „Fantastic Time“. Тоді директорка, та ж сама білявка, що нас привітала, заявила, що не може заплатити, бо жоден із клієнтів не пристав на пропозицію фірми. Моя знайома знову до телефону і ну розпитувати людей, чи хтось із них винайняв будиночок. Знайшлося кілька осіб, які підписали наступні свідчення. Вона пішла з тим усім до фірми, а за фірмою і слід завіявся. А через півроку вона вигулькнула під назвою „Fantastic Experience“. Проте швиденько згорнула вітрила, бо на першу ж презентацію заявилася купа одурених. Телемаркетери з рахунками на кількасот злотих, продавці, яким не сплатили комісійні, ну і клієнти. Виявилося, що більшість хатинок виглядає як Робінзонова хижа після тайфуну. У деяких хтось уже навіть мешкав. Словом, велике ошуканство. Директорка робила вигляд, що не розуміє, мовляв, та польська мова така складна! Домовилася зі всіма на наступний день.

— І, певно, тільки її й бачили? — усміхнувся хлопчина з дредами.

— Ну. Фірма перебралася до іншого міста. Вони перечекали півтора року, змінили назву і для маскування дали оголошення про набір перекладачів, — сказала білявка, підводячись з місця.

— Я теж іду, — озвався відчайдух, — хоч і маю охоту висловити тій видрі все, що про неї думаю.

— Я іду з вами, — долучилась я.

Пішли майже всі. Залишилися тільки власниці ідентичних піджачків, задоволені, що спекалися конкурентів.

Не знаю, чи сміятись, а чи плакати. Я мушу підбити підсумки. Спочатку плюси:

Не дала себе обдурити.

Перенесла термін захисту.

Тимчасово опанувала дракона дієти.

А тепер мінуси:

Не маю роботи (і далі!).

Захист усе ще попереду (стрес).

Емек не телефонує.

Здавалося б, три на три, нічия. А до слова, чого це я плакатиму? Через Емека.

3.07. Після Йольчиного захисту. Вона одержала „відмінно“. Влаштувала вечірку в родинному колі, а сьогодні запросила нас на вино.

— Ви мусите скуштувати великого світу, — заявила вона, затягаючи нас до „Імперіалу“.

Тож сидимо й куштуємо, а радше цмулимо вино.

— Як там вечірка на честь захисту? — почала Евка.

— Незле. Але виникла проблема. Віктор.

Ми витягли вуха з-під волосся.

— Мені здається, що він переживає захоплення іншою жінкою.

— Що?

— Я й сама не знаю, чи хочу про це говорити.

— Якщо ти вже почала, то закінчи, бо нас зжере цікавість, доки ми встигнемо зжерти цей салат за півсотки, — підохотила я.

— Коли ти помітила, що Віктор тебе зраджує?

— Я не сказала, що він мені зраджує, — виправила Евку Йолька. — Я сказала, що він захопився.

— Ну добре, захопився, і коли ти це помітила?

— Якийсь місяць тому. На дні народження Вікторового приятеля. — Йолька на мить змовкла. — Він, тобто цей приятель, зустрічається з такою доглянутою білявкою. Ну знаєте, стереотип секретарки.

— Гм, — підхопила Евка, — висока, на межі анорексії, пряме волосся, зібране в жмутик, порцелянове обличчя, вкрите рівним шаром гриму. Стильні квадратні окуляри й піджак. Службова усмішка, обмежена самими губами. А в байдужих очах напис: „Кави-чаю?“

— Саме так. Плюс брови в ниточку й контур на ненафарбованих губах, — додала Йолька.

— Секретарка директора фірми? Це і є об'єкт Вікторового захоплення? — не повірила я. — Таж ти виглядаєш краще! Як суперсекретарка директора суперфірми.

— Знаю, але, може, Вікторові набридла досконалість? Може, він віддає перевагу недовершеним творам?

— А як ти дізналася, чому він віддає перевагу?

Цікаво, що жодна з нас не сумнівалась у Йольчиному відкритті. Бо Йолька рідко коли перебільшує. І, на Евчину думку, ніколи не згущає фарби. За браком фарб.

— Зараз я вам скажу, але повернімося до дня народження. Приятель Віктора, Мартін, запросив і мене. Саме тоді я познайомилася з Госею.

— Із секретаркою.

— Так. Здається, вони з Мартіном разом уже кілька місяців, але я не помітила, щоб їх спалював вогонь пристрасті.

— Тебе він теж не спалює, — нагадала я.

— Якщо ти будеш мене обривати, я ніколи не закінчу. Сидимо на тому дні народження.