Лемберг. Під знаменами сонця - Ганна Хома

Костур справді був міцний і замашний, з таким і на жандарма можна піти… Коли повертатися додому вже не буде сенсу.

— Дякую.

— Дурниці.

Кому дурниці, а хто ніколи нікому не дякував…

— Ну як, можеш іти?.. Слава Богу! Якби ти знав, як я налякався!

Навіть налякавшись до смерті, ти ніколи не будеш боягузом, Януше Губицький! Бо безстрашність не купується на центральному ринку. Вона або з тобою, або повз тебе. І грошей не візьме, скільки не пропонуй. Я знаю, я пробував… Безстрашність — це коли можеш дивитися в зіниці своєї жертви і не сліпнути.

Гудок паротяга перекрив на мить усі інші звуки. Люди захвилювалися, репортери з фотографами займали вигідні місця, поліція намагалася налагодити порядок на станції і перонах…

Нас чекав не близький, але і не дуже далекий шлях. Знаний мною з дитинства.

Тільки сьогодні я чомусь виразно відчув, що йду цим шляхом востаннє…

Городоцька вулиця була вулицею мого дитинства. Народжений на Личакові, на другому кінці міста, я пам’ятав той час і ту дільницю дуже слабо, бо все своє свідоме життя провів тут, на цій вулиці.

Ми, батяри з Клепарова, проживаючи цілими родинами в жахливих редутах, недоїдаючи і рідко коли маючи в що вбратися, бачили там, потойбіч вулиці, багатих панів і пань, що походжали під парасольками, жили в чудових кам’яницях, їздили в особистих екіпажах, наказували особистим кучерам і лакеям, їли та пили в розкішних рестораціях і купували собі все, чого душа бажає, у не менш розкішних крамницях…

Ми всією душею ненавиділи наш світ і всіма силами намагалися відібрати частку багатства у світу їхнього. За останнє нас могли б похвалити соціалісти, якби не були так зайняті розповсюдженням брошурок та укриванням своїх зборищ від влади, за перше — магнати і мануфактурники, якби бідно́та не була для них суцільною сірою масою без імені й душі…

Тому ми були однаково чужими у всіх світах…

Проминувши казарми Фердинанда, де дислокувався, якщо не помиляюся, особовий склад корпусного артилерійського полку номер одинадцять, а також їхній військовий манеж і військові стайні, ми опинилися на роздоріжжі Янівської і Городоцької вулиць, при кінці вулиці Казимирівської[56], біля церкви Святої Анни.

Повз нас, похитуючись на дубових коліях, запряжена лише однією конячкою, бо рух униз не потребував великих зусиль, проїхала конка[57] зі своїм темно-гранатовим вагоном поки ще літнього варіанта, проте з опущеними фіранками.

Я сплюнув, хоча в такому місці слід було перехреститися.

Тільки вибралися з болота, а болото вже сунуло нам назустріч!

Любчик — кучерявий верткий молодик з тоненькими вусиками — вийшов із костелу, притримуючи за ручку якусь далеко вже не молоду пані, що витрушувала зі свого мішечка для грошей останні копійки. Не інакше, як на «благочинні» внески.

Помітивши нас, він схопив грошики, коротко доторкнувся до свого капелюха і, швидко покинувши стару пані напризволяще, попростував до нас своїм знаменитим кроком із вихилясами, ще здалеку махаючи нам ручкою. Я лайнувся. Ті ж самі вузюсінькі панталони і коротенький піджачок, проте усмішка — вух не видно. Усміхався він, звичайно, не мені, а моєму супутнику.

— Ви тільки подивіться, хто до нас завітав?

Звичка прицмокувати після кожного речення надавала йому неповторного шарму. Моя б воля, я б цей шарм швидко переробив на шрам. Але він обертався в тій парафії, у котрій я б не зміг його замінити…

Спец зі звідництва місцевих і заїжджих донжуанів із «дамами» легкої поведінки. Серед живого товару в нього на «складі» можна було замовити для ласкавого вжитку все, чого бажало тіло: від малолітніх дівчат тринадцяти років до поважних паней із вищого товариства. Свій товар він любив, посилав кожній букетики на уродини, щоб навіть на свято пам’ятали про нього, і беріг від дармових коханців, як зіницю ока. Проти мене він, звісно, нічого не міг вдіяти, а той процент, що мав відвагу і силу від нього втекти, після поверненню назад він залякував до помутніння розуму.

Усякий раз, стрічаючи свою Аничку, я до помутніння розуму хотів добратися до його шиї, бажано зубами, але ця торгівля приносила значні прибутки Фонсьові, Любчику і дещицю — дівчатам, і ніхто через мене не збирався втрачати свого заробітку.

Тому зараз я злегка здивувався, коли, пославши Янеку млосний погляд, Любчик відвісив мені ледве не доземний уклін.

— Як ми тут всі заскучали, як заскучали…

— Коротше, нам ніколи.

— Коротше в сусіди, — адресував він заяложену пошлість Янеку. Прощупував.

— Не сумніваюся, що ти все у своїх сусідів давно виміряв. Що далі?

Реакції Янека я бачити не міг і не хотів.

— А далі — свищеться. Чекайте і сподівайтесь.

Із цими словами Любчик пошле повітряний поцілунок пану Губицькому і попростує своїм знаменитим кроком із вихилясами геть. А про себе подумає: «Уже недовго тобі, Племінничку, моря борознити. Уже недовго. Королем усе життя ходив — треба й міру знати. Не за гарні очка тебе тут леліяли, а ти нерозумненьким виріс. Недозрозумів ти головного. Ось я перший і прибіжу, щоб твої о́чка та й на крючечки насадити».

І потираючи руки від нетерпіння, він зверне до