Жуль - Дідьє ван Ковелер

— Дякую за те, що врятували його. І за те, що повернули його мені.

Двома поцілунками вона ніби позначила два мої головні досягнення. За власним запахом поту (який її вочевидь не бентежив) я відчув її ясминові парфуми.

— Дякую за те, що прийшли, Алісо, — відповів я.

Ніжно обійнявши її за талію, я наблизив свої вуста. Аліса ухилилася, граційно вигнувши шию. Так вона майстерно відмовила, при цьому притулившись до мене своїм животом.

— Взагалі-то я не для цього прийшла.

— Сподіваюся. Бо потім я уявляю казна-що, даремно витрачаю сили і відчуваю провину.

— «Потім»? Після чого?

— Після... поривів, які хибно трактую.

— І часто з вами таке буває? — запитала вона, не відриваючись від мого тіла.

— На щастя, ні. Такі пориви — це радше виняток.

Вона стримано усміхнулася. Вимоги дипломатії, серед якої минуло моє дитинство, ніяк не позначилися на моєму характері, але тут я вправно використовував увесь арсенал засобів набережної Орсе[33]. Мої руки ніби приголомшено лежали на її стегнах, а я тим часом зізнавався, наскільки важко мені буває з жінками. Аліса відступила на крок.

— Слухайте, коли я сказала, що прийшла не для «цього», то лише хотіла уточнити, що...

Вона замовкла, відчувши, як мій ніс — майже через недогляд — торкнувся її вуст. Я закінчив замість неї:

— ...що це пес самовільно привів вас сюди.

— А от і ні! — здибилася вона. — Це я сказала йому «Шукай!», і він вас знайшов.

Я сприйняв це як ознаку відкритості. Мої руки дуже повільно піднялися по її спині до плечей — і знову спустилися до стегон. Аліса безладно вслухалась у мої ласки. Не відповідала на них. Ніби вишукувала в собі хоча б якісь емоції — і не знаходила. Якщо я був для неї лише спробою, досі незвіданим досвідом з кимось протилежної статі — що ж, нехай! Я ніжно-ніжно пестив Алісу — і в мене й на думці не було переконувати її в чомусь. Я був до її послуг — і все. Винятково для неї.

Вона зупинила мої руки, що вже блукали під її светром. Аби завадити мені — чи щоб міцніше притулити до себе.

— Насправді я тут через Фред, — ніби виправдовуючись, пробурмотіла Аліса. — Вночі вона очей ні на мить не стулила. У мене є затички для вух, але Фред занадто чутлива. А Жуль усю ніч скулив і дряпав двері. Вона десятки разів вставала. Спочатку ми думали, що він захворів... Але йому просто бракувало вас. Тож... Не знаю, чи здається вам дитяче ліжко з 22-го номера достатньо комфортним, воно навряд чи ширше за це, однак...

Вона замовкла на мить, даючи мені можливість почервоніти. Власниця готелю все їй розповіла — не варто було гратися у невинність. Чи був сенс переконувати Алісу, буцімто я спав на її місці у великому ліжку? Тож я просто повторив за нею:

— Однак?

— ...однак Фред просить вас — якщо це не надто складно, звичайно — поспати там цієї ночі.

Я був ошелешений і погодився — адже її слова здавалися такими щирими! Щоби не сказати: невинними. Аліса справді не мала жодних задніх думок. Я просто мав постежити за собакою, аби її подруга могла поспати. Стати янголом-охоронцем домашнього вогнища. Я відсахнувся. Аліса притулилася до мене стегнами, аби втримати мене хоча б у десяти сантиметрах від себе.

— Звісно, переказувати вам подібні прохання складно, однак я впевнена, що ви все зрозумієте правильно. Звичайно, пес — це тільки привід. Фред після операції зі мною дуже важко... На її думку, такий чоловік, як ви, під одним дахом з нами може стати... не знаю... певно, каталізатором... чи поштовхом...

— Красно дякую.

— Ви ж розумієте, у якому сенсі я все це кажу...

— Звісна річ. Зроблю все від мене залежне.

— Уранці ми збираємося на ринок у Довілі. Зустріньмося вдень ніби випадково на пляжі. Фред винайняла 113-й намет — це за двадцять метрів від «Галатеї».

Я похитав головою. Вона відступила і з удавано мудрим виглядом зирнула на мене.

— А ви не думаєте, що ми граємо із вогнем? — насмілився вставити я.

— Можливо. Розігріємось або згоримо. Хіба не варто спробувати?

Тривога так довірливо сяяла у її очах! Це було навіть еротичнішим за доторк до її шкіри.

— Гаразд, — відповів я. — Скажіть Фред, що пропозиція була від мене.

— Ні. Вона зрозуміє хибно. Щасливого дня!

І вона хвацько — немов пожежник — з’їхала сходами. Жуль обернувся у її бік. Якусь мить він вагався, потім поклав пакет з круасанами мені під ноги і гайнув за хазяйкою.

Висунувши голову у кругле віконце вежі у бік Довіля, я майже пригнічено дивився, як віддалялася вона по Ле-Планш. Упродовж усього свого життя — від сирійського смітника до нормандського голубника — мене хтось обирав. Певно, це ніколи не закінчиться. І, певно, винен у цьому був я. Мама мріяла про сина, який перевершив би нездарну кар’єру її колишнього чоловіка та постачав би сюжети для її великих автобіографічних саг. Ґвендолін — аби я вповні виявив свій талант винахідника — доводила мене до шалу. Жуль нібито довірився мені — але лише заради того, аби його життя стало таким самим щасливим, як і раніше. Щодо Моріса, то він бачив у мені свого спадкоємця-фанатика, якого конче слід було поселити в голубнику нездійснених дитячих мрій. Аж ось старіюча лесбійка запрошувала мене порушити спокій подружжя в останній відчайдушній спробі зберегти стосунки!

Прийшов час показати, що я був гідний їхнього вибору. Чи що принаймні перестав сприймати себе як жертву.

Що на мене найшло? Навіщо я все це вигадала? Я уявила мармизу Фред, коли вона побачить, як рятівник мого пса заходить до намету, аби подякувати за гостинність.

Там, нагорі, у вежі, я розгубилась. Смачний аромат Зібала, його лагідні очі, тіло, пальці на моїй шкірі, прутень, притулений до мого живота... Так, ніби і не було дванадцяти років мороку, хворобливого страху, відмови від чоловіків у цілому та залицяльників зокрема. І найкращою із загорож для мене завжди була Фред. А тепер я взяла й використала її, аби завалити ту загорожу.

Фред лежала у позі йога догори ногами у півтемряві зачинених віконниць, поклавши на очі шматочки ківі. Вона видалася мені такою зворушливою, що я миттю зізналась у своєму задумі. Ноги Фред упали на ліжко, а ківі скотилися на підлогу.

— Яка ж я ранима! — прокоментувала вона. — Певно, цей месьє Макарон вже продемонстрував тобі свій запал!

Я кинулась у її обійми. І вона сама вмовляла мене не соромитися того, що я