Жуль - Дідьє ван Ковелер
Смартфон завібрував. Номер починався на 02 — певно, це із «Флобера». Проте вже на другому акорді дзвоник урвався. Я, втупившись у екран, чекав кілька секунд. Повідомлення так і не надійшло. Я вагався: чи дзвонити Алісі? І вирішив: вона передумала — хай так і буде. Скинувши сорочку (у вежі було надто парко), я повернувся до роботи.
*
Я підскочив, прокинувшись від глухих ударів. Промінчик сонця грів мою щоку, що лежала на клавіатурі. У двері внизу сходів наполегливо гупали.
— Агов, це ми!
Я миттю виструнчився. І боляче вдарився головою об сволок. Від удару я поточився і перевернув столик. Дивом підхопив комп’ютер і папери.
— Тут відчинено... До вас можна піднятися?
— Звісно...
Поки я намагався розпрямитись у дерев’яній клітці піддашшя, на сходах з’явився Жуль. Він тримав у зубах пакет з круасанами. За ним у синьому спортивному костюмі слідувала Аліса — вона несла накритий пластиковою кришечкою паперовий келишок.
— З власного досвіду знаю: Морісову каву пити неможливо! Ви добре спали?
Я боровся з рукавами сорочки, яку щойно на себе накинув. Аліса, мов укопана, зупинилася перед йогуртами, підключеними до електродів.
— То оце і є оті наукові дослідження, про які ви згадали?
— Еге ж, — пробурмотів я, застібаючи джинси.
Пояснюючи Алісі криву електроенцефалографа, я потроху заспокоювався. Показав, як лактобактерії зреагували на її появу у голубнику. Крива стрибнула дуже високо — вище, ніж у йогурту А, коли я додавав цукру до йогурту Б.
— Він що, ревнує?!
— Ні, просто відчуває. Достоту як тварини й дерева відчувають наші настрій і наміри. «Первісне відчуття» — якщо хочете, сприймайте це як певне поєднання бактерій — уперше продемонстрував інженер Клів Бекстер у 1970-х роках[30]. Я відтворив ті досліди і можу підтвердити його правоту.
Я дивився, як обличчям Аліси пробігали то подив, то підозра. Їй здавалося, що я мелю казна-що, однак вона відчувала, що за тим словами таки щось приховувалось.
— Ви хочете сказати, що йогурти вивчають мене?
— У цьому немає нічого дивного: ми ж самі на дев’яносто відсотків складаємось із бактерій.
Аліса була явно здивована.
— Тепер я розумію, як ви завоювали довіру Моріса, — заявила вона. — Даруйте, але я переконана картезіанка[31].
— Але і я теж! — поспішно відказав я. — Саме Декарт першим у 1646 році дослідив вплив наших емоцій на результат.
— О, тільки не кажіть, що ви також граєте!
Вона раптом почервоніла. Я знав, чому, але не подав виду. Лише відповів поспішно, що не маю для цього грошей. Аліса ж миттю змінила тему:
— На жаль, далі ступеня бакалавра моя освіта не пішла. А ви вчилися на кого?
— Два роки підготовчих курсів, півроку на політехнічному, потім сільське господарство, ENSIA[32], біологія, астрофізика... Захистив дисертацію з термодинаміки чорних дір, а оце все — підготовка до другої: перетворення бактерій на очисні речовини.
Підтекст: коли я бачу вас, то решта вже не існує. Якби ж то ви любили чоловіків... Млява усмішка Аліси підштовхнула мене до дій.
— Єдиний досвід роботи — це свині. Я покращував жахливі умови їхнього існування, позбавляючи їх шкідливого впливу. О, я обожнював свиней!
— Певно, він саме це і відчув.
Аліса пестила голову Жуля, зосередженого на круасанах, які він досі тримав у зубах.
— Хочу ще раз вам за нього подякувати. Та й... вибору в мене, зрештою, іншого не було, він привів мене просто сюди!
І вона простягнула мені келишок із кавою. Надто гарячою — тож я поставив його на стіл. Я бачив, як вона поглянула на моє польове ліжко, на картату ковдру, яку я не мав часу скласти. Ми трохи помовчали. Тоді я сказав, що, до речі, в мене теж було дещо для неї. Порившись у наплічнику, я дістав її айфон.
— Доктор Осман просив вам його повернути — у разі, якби ми зустрілись раніше.
— Знаю. Учора ввечері я дзвонила йому з готелю.
— О, то він вам усе розповів...
— Розповів.
Я простягав їй мобільний. А вона тримала руки в кишенях. Права трохи посіпувалась. Ніби відповідаючи на сигнал, я вклав телефон до її кишені. Від доторку моїх пальців до її стегна Аліса підняла брови. Я не знав, як це тлумачити: як докір чи схвалення? Аліса була переді мною — лише в двадцяти сантиметрах. Вона відчувала моє вагання, а я — її стриманість.
Жуль заскавучав — його зуби досі стискали пакет з круасанами, тож він хотів привернути мою увагу. Він ніби просив вибачення за те, що вчора я дав йому під зад ногою. Аліса, втім, не зрозуміла моїх відчуттів, тож уточнила:
— Та коли я кажу, що він вів мене прямо до вас... Ми зайшли спочатку до пекарні — Жуль ні за що не хотів приходити ні з чим. Я так розумію, ви з ним добряче намучилися. Оті інциденти, про які ви згадуєте у своєму листі — сподіваюся, нічого серйозного?
Аби приховати збентеження, я опустився на коліна перед лабрадором.
— Вибачатись повинен я. Не варто було вчора переривати вашу вечерю. Та й повівся я досить грубо... Даруй мені, Жулю.
Я простягнув руку. Пес вирішив, що я хочу взяти круасани, тож відскочив, аби погратися. Я підвівся, позбавлений останньої зачіпки. І знову опинився перед Алісою. А вона занурила руки глибоко у кишені і підняла голову.
— Чесно кажучи, месьє Макарон, я тут не випадково... Вибачте, я ще не звикла до вашого справжнього імені.
Аліса зробила крок мені назустріч. Мене бентежило те, як вона дивилася просто в очі, вловлюючи усі мої реакції, відчуття, тривогу. Гадаю, коли людина тривалий час лишається без зору, то забуває, як може непокоїти чужий погляд. І не відводить очей.
— Знаєте, Зібале де Фреж, чого найбільше боїться цей пес? Що дрючок, який він принесе, виявиться непотрібним.
Серце знову тривожно затріпотіло. Я розумів, що маю досить кумедний вигляд, але не міг стриматись і запитав: хто з нас двох був тим дрючком? Аліса притулилася до мене, поклала руки на мої
