Мир хатам, війна палацам - Юрій Корнійович Смолич
— Що ж, — сердито пирхнув ще раз Грушевський, — не будемо марнувати час. Прошу, панно Софіє, зачитайте мені тимчасом вранішню інформацію.
Чарівна секретарка підійшла ближче до столу, але спинилась за два кроки: професор не любив, коли студенти підходили надто близько, виказуючи тим нахил до панібратства, — і почала доповідати стоячи: шеф не терпів, щоб підлеглі перед ним сідали, нехай підлеглі будуть і жінки.
Та інформації згладили зморшки на лобі в Грушевського.
Розбуркана революцією Україна пробуджувалась до повнокровного національного життя. Звідусіль — з Правобережжя, Лівобережжя, навіть Слобожанщини — надходили численні повідомлення про самосильну розбудову культурного українського побуту. Не було на Україні повіту, де б не організувалися вже «просвіти» — з неодмінними співочими і театральними гуртками. По містах, а подекуди й по селах, самочинно — всупереч вказівкам Тимчасового уряду — самоукраїнізувалися школи й виникали «українські юнацькі спілки». Продуценти цукру — цього білого українського золота — утворили союз «Укрцукор» з емблемою: біла голова цукру на жовто–блакитному полі; українські цукрозаводчики особливо гаряче вітали Центральну Раду, сподіваючись на її батьківські турботи про потреби українських національних промисловців. Всеукраїнський собор церковнослужителів теж вітав, повідомляючи про вирішення перевести службу Божу з старослов'янської на живу українську мову і проголосити автокефалію православної церкви на Україні.
— Маємо медовий місяць українства, панно Софіє, га? — Грушевський молодецьки підморгнув до секретарки, зняв пенсне і покрутив ним у повітрі, що було в нього ознакою особливо доброго гумору.
Та найголовніше було попереду.
З усіх фронтів війни, з військових залог по великих містах України, а також і з окремих частин у гарнізонах Петрограда, Москви, Риги, Саратова, Царицина, — надходили повідомлення про утворення «українських національних рад» — для керівництва самоорганізацією вояків–українців. Телеграми вимагали, щоб усіх солдатів та офіцерів–українців відкликати негайно з усіх фронтів на Україну для оборони національних інтересів українського народу.
Софія Галечко поклала стосик депеш на стіл.
— Прошу пана професора: ось депеші з війська!
Все це було пречудово, і голова Центральної Ради весело поблискував очима, гортаючи картки депеш та мугикаючи під ніс:
А ми тую червону калину підіймемо, А ми нашу славну Україну, гей–гей, розвеселимо…— Дозволите, пане професоре, київські інформації?… Першотравнева демонстрація щойно ся скінчила. Демонстранти, в числі близько дев'ятдесят тисяч пройшли мимо Думи і рушили собі на околиці — задля завершення святкування по домівках.
Ах, так! Сьогодні ж день Першого травня! Вперше на території колишньої Російської імперії це свято відзначається вільно, без козацьких нагаїв!.. Грушевський з презирством скривив губи. Перше травня було святом міжнародної солідарності трудящих, а професор вважав, що міжнародній солідарності повинно передувати ще здобуття солідарності національної, тобто — єднання всіх шарів однонаціонального населення, незалежно від соціального стану кожної людини зокрема.
— Як же відбулася демонстрація? — обережно поцікавився він, уриваючи бадьоре наспівування. — Чи взяли в ньому участь українці? Чи не трапилось якогось ексцесу?
Дійшла секретарка знала, чого передусім чекає шеф, і тому заспокійливо поінформувала:
— Як пан професор того і жадали, жоден жовто–блакитний стяг не замайорів над лавами загальної демонстрації. Національно–свідомі українці святкували собі окремо біля Святої Софії, із співами і танцями. — Грушевський задоволено пирхнув: браво! Це вже була неабияка перемога! — Лозунги над демонстрацією були: «Хай живе свобода!», «Довіряємо Тимчасовому урядові!»… Але, прошу пана професора, — сумувато і чомусь пошепки зауважила секретарка, — соціал–демократи більшовики з усіх підприємств та організацій крамольно ся виділили в зовсім окрему колону і пройшли Хрещатиком геть після всіх.
— Окремо? Яке нахабство!
— Так, прошу пана професора, — винувато підтвердила секретарка, немов визнавала свою вину за таке неподобство. — На чолі з організаціями заводу «Арсенал» та Третього авіаційного парку і з окремими гаслами на прапорах, пане професоре!
— Які ж то гасла?
— «Хай живе міжнародна солідарність пролетаріату!», «Вимагаємо восьмигодинної робочої днини!», «Земля — селянам!», «Фабрики — робітникам!»…
— Так багато гасел? Але ж то ціла програма!
— І ще одне гасло, пане професоре: «Хай живуть Ради!».
— Хе!.. Ради! Живуть! Хай!..
Це вже було занадто! А в Радах — хто? Пролетаріат. А пролетаріат — хто? За категоричним твердженням професора Грушевського, українського пролетаріату не було: пролетаріат на Україні був або російський, або поросійщений.
