Лікарня на відлюдді - Олексій Михайлович Волков

— Але учора була одна ситуація, а зараз інша! — переконував Малевич.

— Не дамся!

Завідуючий тільки безсило розвів руками.

— Ну, гаразд, — сказав Беженар. — Якщо ви так категорично налаштовані, ми зараз зробимо контрольний знімок, а потім передамо по факсу отому головному травматологу. Нехай він вирішує.

— А що, так можна? — з недовірою запитав Федір.

— Треба! — сказав Малевич. — Якщо ви такий... Везіть апарат! І кличте рентген-лаборанта. Щойно буде готовий знімок — передаємо на Київ.

Уся процесія, приховуючи посмішки, вийшла з палати.

— Олег Вікторович, — сказав Малевич уже в коридорі, — зайдіть до мене, будь ласка.

Коли вони увійшли, завідуючий вказав на диван.

— Я вже у курсі вчорашніх подій. Маю на увазі операцію з приводу травми живота. Не можу не відзначити — ви з честю вийшли з цієї ситуації.

— Ну, напевно, це той випадок, коли переможців не судять, — скромно відповів Олег, — могло бути всяко...

— Навіщо ви так? — не погодився Малевич. — Я вважаю, ніколи не слід принижувати власних заслуг. Тим паче, ситуація була дуже складною. Медвідь зі ІЦуром мені все розповіли... Чесно кажучи, не знаю, як би я сам повівся у таких умовах. Радий, що все закінчилося добре. Олег Вікторович, в мене до вас буде прохання. Моя мати хворіє. Старенька вже. Я сьогодні по обіді повинен поїхати. Це аж у Вінницькій області. В головного я вже відпросився. Медвідь із Голоюхом гарні хлопці, толкові, добросовісні. Але у вас досвіду більше, та й хватка зовсім інша. Підстрахуйте їх. Ви ж бачите, що тут робиться. Там, де ви працювали, — величезна клініка, купа професорів, доцентів... Станься щось — є кого на допомогу кликати. А тут до обласного центру сто «кеме». Не дай Бог, іцось серйозне, термінове — тільки на себе й сподівайся. На біду багато не треба!

— Миколо Прокоповичу! — запевнив Олег. — У межах моїх можливостей повністю на мене розраховуйте. їдьте і не переживайте. Разом упораємося.

— Дякую, — відповів Малевич.

— Нехай ваша мама видужує.

***

Травматологічна вісімнадцята палата спала, занурена в темряву. Несподівано хтось із хворих заборсався на ліжку, а тоді щось голосно грюкнуло. Потім ще раз — цей раз так, наче щось важке скинули на підлогу, а потім воно покотилося по долівці. Вітюня, притримуючи руку в гіпсі здоровою, піднявся на скриплячих пружинах і увімкнув світло. Так і застиг, зіщулившись, — намагався зрозуміти, що ж трапилося. Двоє його друзів також підняли голови та завмерли у повному нерозумінні. Федір, у якого вже стояла звична Гліссонова петля, щось замугикав і замахав рукою у бік сусіда навпроти, яким був Ревуцький.

— Дядь Міша, чого ви серед ночі банками розкидаєтеся? — невдоволено зауважив Вітюня. — Люди спати хочуть!

— Та... — розвів руками Ревуцький. — Тут миші такі бігають... Як коні! Заснути не можу. Не лікарня, а комора якась.

— Та біс із ними! Заплющуйте очі та спіть!

— Ага... Банкою забити хотів, але промазав, бо темно.

Сусід із петлею знову замугикав, погрожуючи «бойовику» кулаком.

— Спи, дядь Міш, — порадив Вітюня. — Перша година, все— таки...

Хлопець не полінувався підвестися, підняв літрову банку із залишками картопляного пюре, що не розбилася якимось дивом, і поставив біля дяді Міші на тумбочку. Потім вимкнув світло та ліг.

Тиша тривала хвилин зо п'ять. Потім почулося борсання та удар. Банка покотилася знову. А із койки Ревуцького чулися якісь хлопки. Вітюня скочив із ліжка й увімкнув світло. Дядь Міша, лежачи на витяжці, весь вигнувся і намагався скрученим рушником щось вдарити під власним ліжком.

— Дядь Міша, що за фігня? — не приховуючи злості, поцікавився Вітюня.

— Еге... Задовбали Бігають тут... Розвели...

— Та це вже ти усіх задовбав! — не витримав Серьога, який досі намагався заснути під цей гуркіт. — Дядь Міша, заспокойся, бо зробимо тобі темну.

Вітюня знову підвівся, знайшов банку і поставив її цього разу в тумбочку так, щоб Ревуцький не міг дістати. Потім уклався на місце.

У відділенні запанувала тиша. Чергова, накинувши на плечі ковдру, куняла у сестринській.

Цього разу грюкнуло набагато сильніше. Тепер уже з ліжка зірвався Серьога.

— Замахав уже... Скільки можна?!

На одній нозі він підскакав до вимикача. На підлозі тепер лежала сама тумбочка.

— Дядь Міша, ти що, погнав? Не всі вдома? Га?

— Так думав, якраз придавлю! А вона знову втекла...

***

До палати, продираючи очі, увійшла чергова..

— Не зрозуміла, а що тут робиться? Пів другої! Хлопці, ви чого не спите? А це що?

— Та ось, Дядь Міша чудить. Банками кидається, тепер тумбочку кинув.

— А чого ви мишей таких розвели? — виправдовувався порушник спокою. — Спати не дають! Шурхотять, скоро по ліжках лазитимуть.

— О! — в сестри мало не відняло мову. — Які миші? Ви що?

Вона нагнулася та поставила на місце тумбочку.

— Так, очі заплющили і спати. Ви що тут влаштували? Завтра завідуючому скажу.

Ревуцький зітхнув, проте замовк. Чергова вимкнула світло й зачинила двері.

***

Нарешті у вісімнадцятій все заспокоїлося. Хворі спали. За винятком Ревуцького. Він постійно прислухався і здригався.

— Хана... — нарешті прошепотів сам собі. — Загризуть, сво— лочі...

Дядь Міша сперся на лікоть і звісив із ліжка здорову ногу. Потім підтяг до себе ту, що була на витяжці. Діставши з ящика столу ножа, він дотягся до коліна, де від скоби відходила мотузка з підвішеними гирями, і перетяв її. Гуркіт був просто жахливий. Гирі розкотилися по підлозі, а сам Ревуцький впав із ліжка, підхопив у руки милицю Сергія, що стояла спертою до стіни, і з криком: «Сволочі! Не дамся!» — на одній нозі поскакав у коридор.

З ординаторської вже бігли Голоюх із Олегом. Дядь Міша сидів спиною до стіни у коридорі та, розмахуючи на всі боки милицею, відбивався від неіснуючих мишей.

— Ну, чого вилупилися? — промовив Голоюх до сестри з санітаркою. — У нього «білочка» почалася! Ось що оковита робить. Дзвоніть по нарколога, нехай везуть терміново.

Тим часом Дядь Міша з неабиякою наснагою добивав на підлозі коридору мишу, якій не пощастило, примовляючи при цьому:

— Ось так, хоч одну...

***

«Швидка», що розвозила трьох хірургів по домах, зупинилася