Лікарня на відлюдді - Олексій Михайлович Волков

— Славцю, ні!!! Славик!!! Не треба, придурку!!!

Вона вчепилася за нього ззаду, але оскаженілий чоловік, скинувши її, додав інспекторові ще раз. А потім ще.

Зіна скочила на оскаженілого знову, намагаючись відтягти від нещасного КРУка, який лазив по підлозі, хапаючи ротом повітря. Та міцний водило струснув її з себе а потім закатав такого ляпаса, що луна пішла за межі кабінету.

— Ти ще скажи... — задихаючись від люті, промовив він, — «це не те, що ти думаєш»... Знаєш — як у серіалах говорять...

Розібравшись із дружиною, Славік відчув новий приплив люті та, схопивши з підлоги здоровезну коробку не знати з чим, грохнув її зверху на бідного КРУка, який на той час уже зумів стати навкарачки й намагався відповзти у якийсь безпечний кут. Той розтягся на повний зріст. Тоді шофер, піднявши жертву за ремінь штанів, потяг до столу з напальниками.

— Славцю!!! — волала Зіна, — це перевіряючий! П-придурок!!! Пусти його!!!

— Я бачу, що ви тут перевіряєте... — він, тримаючи інспектора однією рукою за ремінь штанів, іншою зловив його за волосся на потилиці і вкарбував у ті злощасні напальники. А потім гидливо взяв один і підніс до самого носа КРУКа. — Гарно запаслися. Он скільки... Тільки розмір у тебе щось не надто чоловічий...

— Ідіот!!! — продовжувала верещати Зіна. — Це ж напальники!!!

— К-коз-зел... — промимрив КРУк розбитими губами. — Це ж н-нап-пальники... Я теж не знав...

***

Хворих у перев'язочній поміняли місцями. Тому, кого шив Олег, сестра вже бинтувала голову, а його місце зайняв інший. Він вкладався на столі, примовляючи крізь сльози:

— Дядьку, ну навіщо ви міліцію? Ну навіщо? Дядьку, подзвоніть, що вже не треба!

Не реагуючи на благання, Ілля запропонував колезі:

— Олегу, ти вже їдь. Я цього дошию і також забираюся, бо це до ранку тягтиметься. Іди, дзвони по машину та їдь.

Проте вийти з лікарні їм сьогодні, напевно, не судилося. До перев'язочної зазирнула Оксана — чергова:

— Ілля Петрович, там зі «швидкої» дзвонили. Інспектора оцього з КРУ несуть на носилках.

— Як — на носилках? Що з ним?

— Кажуть — побили, живого місця немає...

— Атас... Хто ж постарався?

— Не знаю... — Оксана змовницьки стишила голос. — Кажуть, чоловік нашої Зіни. Просто у кабінеті... Із рейсу повернувся, а вони там...

— Ні, цей дурдім колись скінчиться?! — набравши у груди повітря, сердито вимовив Ілля. — Коли це припиниться?

— Гаразд, — зітхнув Олег, — оскільки я вільний, то йду займатися хворим.

— Олег Вікторович, — зупинив його Медвідь, — дзвякни насамперед на «швидку», нехай привезуть ще одну операційну сестру, бо не впораємося. І візьми його солідно так, в операційну, з усіма прибамбасами. Обстав, словом, як належить. Нехай налякається, може, менше діставатиме. І анестезіолог збоку нехай постоїть. Ну, ти зрозумів...

— Усе на сто процентів, — відповів Олег, виходячи.

***

У невеличкій спальні на двоспальному ліжку лежало двоє. Він — розкрившись до половини, а вона — навпаки, закутана з головою. Несподівано задзеленчав телефон на тумбочці. Чоловік лише невдоволено замуркотів і потяг ковдру на вухо. Жінка, намацавши кнопку, ввімкнула нічник і взяла трубку.

— Так...

— Доброї ночі. Ти, Надю?

— А хто ж...

— «Швидка» турбує. Тебе треба у хірургію, терміново.

— Але сьогодні не моє чергування.

— Знаю. Новий лікар дзвонив, казав, що треба другу операційну — роботи багато.

— Збираюся... — невдоволено промовила вона.

— У нас усі три машини на викликах, то тут хворого своєю машиною підвезли, я родичів просила — вони зараз по тебе легковою приїдуть.

Надя сиділа нерухомо кілька секунд, сподіваючись, що сон відпустить сам, але марно. Струсивши головою, сестра сіла до трюмо і протерла обличчя лосьйоном, потім мазнула помадою по губах і почала «чесати» вії пензликом туші.

***

У «сімці» нічними вулицями Тачанова їхали двоє — чоловік та жінка. Обоє виглядали знервованими. Особливо вона — повна нафарбована дама «з претензіями».

— Мені це ось вже де сидить! — сварилася вона, показуючи на горло. — Як тобі треба — то це одне діло. Як комусь — зовсім інше.

— Не діставай, — відмахнувся чоловік із несвіжим обличчям, на якому чітко виднілися мішки під очима.

— Як Ірка скаже — у тебе інша реакція... — продовжувала вона.

— Не діставай, я сказав...

— А як же, «не діставай»... От заберуся скоро до Італії, тоді вже не діставатиму.

— Якщо не замовкнеш зараз — розвернуся і поїду назад, — ледве стримуючись, промовив чоловік.

Машина крутнулася ще кілька разів вузькими темними вуличками і під'їхала до будинку на два під'їзди. Взявши щось у поліетиленовому пакеті, жінка зникла у ближньому парадному. А чоловік, сплюнувши спересердя у вікно, відкинувся на спинку і увімкнув магнітолу.

Хвилини за дві-три з іншого під'їзду вийшла операційна сестра Надя. Вона озирнулася і побачила «сімку» з прочиненими дверцятами, але чомусь біля сусіднього під'їзду.

— Т-тумак... — роздратовано пробурмотіла вона і збігла сходами.

Підійшовши до машини, жінка зазирнула крізь незачинені

дверцята і, побачивши, що водій кайфує під музику, запитала:

— Ну то що — їдемо, чи як?

Він розплющив очі й здивовано пройшовся поглядом по її нафарбованих віях та постаті у тонкій сукні. Обличчя водія одразу ж набуло зовсім іншого виразу.

— Звісно, їдемо!

Він покрутив ключа, і машина рішуче взяла з місця. Магнітофон запрацював голосніше. Надя лише зітхнула та заплющила очі — прокидатися на незаплановане чергування завжди важче.

За вікном блимнули останні будинки Тачанова. «Сімка» набрала незвичної для міста швидкості. Це й примусило операційну розплющити очі. При вигляді повної темряви за вікнами Надя злякано озирнулася, і на її обличчі поступово проступив переляк.

— А... куди ми їдемо? — запитала вона.

— Та куди скажеш, незрівнянна... — проспівав випадковий Ромео, не вловивши її інтонацій. — Бак повний, подалі від міста, поближче до природи!

Надя прийняла попереднє положення, відкинувшись на спинку, а потім несподівано смикнула дверцята, відчиняючи їх. Машина різко хильнулася в один бік, потім в інший.

— Пустіть мене!!!

— Ідіотка! Куди?!

Вони кричали це одночасно. Машина злетіла з дороги та, протаранивши якісь кущі, здійняла хмару чорної води з глибокої калюжі, в якій і залишилася. Операційна видерлася з кабіни й, ледве не впавши у багно, кинулася в темряву.

— Ідіотка! Дебілка!!! — горлав чоловік їй навздогін,