Лікарня на відлюдді - Олексій Михайлович Волков
— И-як ви себе почуваєте?
— Нормально, доктор!
Здалося, саме від такої відповіді Малевич почав задкувати до Дверей, а потім, намацавши одвірок, кулею вилетів із палати.
Він біг коридором, а щоки на його блідому обличчі струшувалися зі страшною силою.
В ординаторській знаходилося троє людей. Медвідь, який щойно увійшов, одягав халат, Беженар, сидячи біля негатоскопа зі встановленим рентген-знімком, пояснював Ліді:
— Ось бачиш? Оце лінія перелому. А це просто накладання тіней від різних структур кістки.
— Он як... Ніколи би не знайшла...
— Ну що ти! Тепер вдруге з таким запросто розберешся. Хоча, взагалі-то, це складний перелом.
Важко дихаючи, Малевич широко розчинив двері та буквально влетів до ординаторської. Щоки його продовжували струшуватися.
— Ну-у-у.... Ви даєте... О-о-ой... — він насилу віддихувався. — А ти що, досвід передаєш? Так?
— Що сталося? — не зрозумів Беженар.
Медвідь так і застиг біля шафи із наполовину застібнутим халатом, передчуваючи щось погане.
— Ти що, — втративши контроль над собою, закричав Малевич, — на старості років повністю розум втратив?
— Ну, старість років у нас із тобою, припустімо, однакова, — почервонівши, підкреслено сухо зауважив Беженар.
— Може, по роках і однакова, — продовжував кричати Малевич. — Але у мене вона світла, а в тебе мізки зовсім звихнулися!
— Миколо Прокоповичу, а що сталося? — обережно встряв Медвідь.
— Ти бачив, що у тебе в палаті робиться? — продовжував бушувати завідуючий, не звертаючи на нього уваги. — Ану, обидва до мене у кабінет!
Усі троє вийшли, залишивши вщент перелякану Ліду на самоті.
— Що це за витяжка? — видихнув Малевич, коли двері його кабінету зачинилися.
— А що таке? — став у позу Беженар. — Пацани побилися увечері. Я що їм — нянька? Є черговий персонал. Настало вторинне зміщення — я й наклав...
— Яке зміщення?! — знову заволав Малевич, стукаючи себе кісточками пальців по голові. — Це у тебе «зміщення»! Хворий біля дверей лежить із просвердленою головою! Я тебе про це запитую! Це що таке?
— Який хворий? — змінився на обличчі Беженар.
— Твій хворий, із переломом шиї! У нього голова просвердлена! Наскрізь! Через мозги! — Малевич продовжував товкти себе по голові, не знаючи, як ще пояснити їм те, що бачив. — А ти... — зав повернувся до Медвідя, — я на тебе відділення залишив... У нього шпиця Кіршнера наскрізь стоїть!
Беженар подивився на шефа, наче на ідіота:
— Ти, напевно, на товаристві вчора перестарався...
Малевич мало не закрутився дзиґою на місці.
***
Лікарі протупали на травматологічну половину і зайшли до палати. Усі троє очманіло загальмували біля койки Федора та вилупилися на нього. Тепер уже Беженар, не вірячи очам, боязко простяг руку і торкнувся до пристрою.
— А... Як ви себе почуваєте? — тепер вже він задав це банальне запитання.
— Нічого, доктор, набагато краще, — з оптимізмом відповів хворий. — Уже їсти нормально можу, і під щелепу не тисне.
Малевич вийшов із палати. Колеги рушили за ним.
— Я на тебе відділ залишив! — пошепки серед коридору «кричав» зав. — Що це таке? Звідки воно взялося?
— Н-не знаю... — наче школяр, виправдовувався Ілля. — Я цілий день в операційній... Травма живота... Потім апендицит! Ні сном, ні духом... Чесно, я цілий день із операційної не вилазив! Звідки я знаю?
— А мене на військкомат забрали, — сказав Беженар. — Перша призовна... Ти ж знаєш — туди тільки спізнися — гавкоту на цілий район буде.
— Люсю! — гукнув Малевич.
Підійшла травматологічна чергова.
— Хто ставив учора витяжку хворому у вісімнадцятій?
— Не знаю... Учора Маша чергувала. А що — не так щось?
— Не так — це слабо сказано, — крізь зуби процідив Малевич. — Усіх до мене в кабінет. Усіх!
У кабінеті шефа зібралися всі, крім Савчука. Нарешті й він несміливо переступив поріг. Потрапивши у цю напружену тишу, автор витяжки злякано роззирнувся на всі боки, передчуваючи запах «смаженого». Загальна увага була зараз прикута виключно до нього.
— Петре Петровичу, — тихо, але напружено запитав Малевич, — це ви ставили витяжку вчора у вісімнадцятій палаті?
— Я...
— Я казав тобі, щоб ти працював тільки під чужим контролем? — так само тихо продовжував Малевич, але всі вже відчули, як «пружина» у ньому вистрелила.
Савчук спромігся лише ствердно кивнути.
— У тебе що, зовсім дах поїхав?! — вибухнув зав. — Ти що, зовсім збожеволів? Ти кумекаєш хоч щось взагалі?! Ти розумієш, що мізки людині просвердлив наскрізь?
— Так... — промимрив Савчук. — А чого ви мене ображаєте?
— Я ображаю? Та я тебе зараз без наркозу каструю! Ти розумієш, що наробив?
— Мені сказали — я й зробив... — ображено буркнув Савчук.
— Хто тобі сказав?!
— Вищі інстанції! — рішуче промовив той.
— Які інстанції?!
— Республіканський травматолог... — голос Петра Петровича при цьому знову втратив рішучість.
— Який-який?! — тепер уже вигукнув Беженар.
— Ти що, мариш?
— Чого це зразу «мариш»... Учора були тут. Разом із нашим головним. Сказали, що ваша петля — це первісний лад. А треба так зробити...
Малевич здер трубку з телефону й набрав головного. Обличчя його поступово прояснювалося. Зав починав розуміти все.
— Дурню!!! — заволав він до Савчука. — Це ж спеціальна скоба повинна бути! Отвори тільки у зовнішніх платівках черепа робляться, і скобу вставляють із боків! Оце республіканський мав на увазі! Просто їх ніде немає, цих скоб. Тому ставлять петлі по-дідівському.
— Так... скелетний витяг... він казав... — белькотів Петро Петрович.
— То це і є скелетний витяг! — Малевич знову почав товкти себе по голові. — Ти що, не розумієш,
