Лікарня на відлюдді - Олексій Михайлович Волков
***
Ноші пронесли коридором і поставили біля санпропускника. КРУк стогнав, затуливши обличчя долонями. Хворі виглядали з палат, проводжаючи його очима. Біля нош застигла і Зіна з переляком на обличчі. Олег схилився над потерпілим, обмацав його голову, повернувши її в один, потім у другий бік, виміряв пульс, зазирнув у зіниці.
— Що з вами сталося?
— Не знаю, доктор... Перевіряв... Потім прийшов якийсь мужик... у тапочках... Далі не пам'ятаю...
— Ну що ж, у вас серйозні травми. Потрібно зашити рани, ну, і доведеться полежати у нас кілька днів. Зараз готуємо операційну.
— Операційну?! О-о-ой...
— Олег Вікторович, що з ним? — ковтаючи сльози, пошепки запитала Зіна.
— Доктор... Що зі мною буде? — стогнав КРУк. — Я тут сам, зі мною нікого...
— Не хвилюйтеся, — посміхнувся Олег. — Зараз у відділенні знаходиться виконуючий обов'язки завідуючого. Для вас, гадаю, він виділить усі медикаменти безкоштовно, з гуманітарки.
— Ні! Не треба з гуманітарки!!! Я все куплю!
— Як скажете, — заспокоїв його Олег. — Але не хвилюйтеся, вам не можна.
Розв'язуючи на ходу маску, підійшов Медвідь.
— Ти знаєш, а у нього струс мозку, — тихо промовив Олег.
— Добрий вечір! — лагідно привітався Ілля.
— Який же він добрий... — продовжував плакати ще годину тому незворушний чиновник. — Що зі мною буде?
— Не хвилюйтеся, Олег Вікторович вас вилікує. Він фахівець високого класу, з Харкова. Вам зроблять усе на вищому рівні.
— Що? — не зрозумів бідака. — Із Харкова?! Це що — спеціально для мене викликали? Мої справи настільки погані?
— Ну що ви! — заспокоїв його Ілля. — Нічого страшного, просто спеціально для вас...
— Давайте в операційну, — скомандував Олег.
Ноші підняли.
— Що тепер буде? — продовжував стогнати КРУк.
— Ну що ж тепер поробиш... — розвів руками Ілля. — Не треба зловживати роботою. Бамкнуло шосту — йди, відпочивай.
— А ви? — плаксиво заперечив той.
— Ну, ми — інша справа, — посміхнувся Ілля. — Он — людей рятуємо. Тут нікуди не дінешся, треба.
— А ми... — ображено почав КРУк, та затнувся.
— Країну, так? — підказав Ілля.
Той лише відвів погляд.
— Е-е, шановний... — Медвідь несподівано став серйозним, — зловивши райлікарню на двох неописаних бинтах, країну не врятуєш...
Його вже заносили до операційної. Олег рушив за ними.
— Ну що з ним? — не могла заспокоїтися Зіна.
— Та не смикайся, Зіно, — скривився Ілля. — Пара ран на голові й, можливо, струс мозку.
— О-ой... — вона злякано затулила рота. — І що тепер? Що Славику буде?
— Нічого не буде, не скачи. Нема чого товктися по лікарні у нічний час, без краватки, ще й у розхристаній сорочці. Тут будь— який адвокат вигородить. Твій-то хоч тверезий був?
— Звичайно! Щойно з рейсу.
— То нехай іде на «швидку», здасть про всяк випадок кров на експертизу. Міліцію ж однаково повідомляти доведеться. Та не роздуватиме він нічого, не бійся. Ти що, маленька? Чула — в нього й жінка є. Він же не повний бовдур! Доведи їй потім, що він там із тобою «реманент» рахував о дванадцятій ночі.
І Медвідь також попрямував до операційної, але встиг узятися лише за ручку дверей. Так і застиг. На протилежному кінці коридору з'явилася хистка постать операційної сестри Наді. Вона йшла вся вимащена болотом, схлипуючи і розмазуючи туш та сльози.
— Господи... — здивовано промовив Ілля. — Що сталося?
— На мене напали...
— Хто? Коли?
— Коли сюди їхала.
— Як це?! — не зрозумів Медвідь. — Тебе ж «швидкою» везли.
— Якою там «швидкою»! Не було машин у них. Прислали якогось «Жигуля», а він...
— Що він?
— Нічого! Повіз хтозна куди, ледве видерлася!
— О, Боже... Надю! — підійшла чергова. — Що сталося? Тебе всі шукають. Щойно зі «швидкої» дзвонили — послали по тебе машину, а ти кудись зникла... Вони досі під будинком чекають!
— Ну, ви даєте... — розвів руками Ілля. — 3 вами тут умерти можна! Як це було?
— Як-як... Подзвонили, я зійшла, дивлюся — стоїть, чекає...
— Ну?
— Я сіла, там мужик цей... Я кажу: «Ну що, поїхали?» А він... поїхав... — вона знову почала схлипувати.
— Надю, — Ілля дружньо обійняв її за плечі. — Ну, оціни ситуацію. Сидить мужик у машині. Вночі. Сам. Раптом відчиняються дверцята, сідає отака, як ти, і питає: «Ну що, поїхали?» Що йому робити? Я би поїхав.
Вона припинила плакати.
— Він руки до тебе простягав?
— Ні, тільки кричав, як я хотіла з машини вискочити.
— На швидкості? Ну, і я би кричав! Напевно, і з дороги злетіли?
Вона знову кивнула.
— Не врізалися хоч?
— Ні, здається...
— От і прекрасно. Іди, заспокойся.
Вона мовчки кивнула та пішла далі, до операційної.
— Куди?! Здуріла? У такому вигляді? Надю, в інший бік, — він вказав пальцем на кімнату відпочинку персоналу.
Сестра слухняно пошкандибала.
— Дитячий садок... — простогнав Ілля. — Люди, люди... А ти чого ще тут стоїш? — останнє адресувалося Зіні. — Розбігайтеся нарешті по домах! Друга година ночі! Розбігайтеся всі, бо цей дурдім до ранку не скінчиться!
***
У вікна відділення світило ранкове сонце. Малевич прямував коридором, заходячи у кожну палату, оцінюючи стан справ після своєї дводобової відсутності. Обличчя завідуючого свідчило про задоволення результатом обходу. Перейшовши на травматологічну половину, він проминув кілька палат і одразу зайшов до вісімнадцятої.
— Ну, хлопці-молодці, Чкалови, що тут у вас ро... Не зрозумів!
Погляд хірурга прикипів до пацанів. Вітюня світив на цілу палату забинтованою головою, Славик — бланшем під оком, а Серьога знову лежав, прип'ятий витяжкою. У заввідділенням відвисла щелепа.
— Я не зрозумів! Що це означає? Ти ж у гіпсі вже ходив! А ви?! Що тут було?! Ні-і-і... Ці архаровці мене вгроблять. Що тут відбувалося? Ну, гаразд, зараз ми у Беженара спи...
Зав уже вискакував із палати, коли його ноги самі собою зупинилися на місці. Лікар ще не усвідомлював, чому спинився на порозі, але очі побачили щось незвичне і наче самі скомандували ногам — «стій»!
