Лікарня на відлюдді - Олексій Михайлович Волков
— Гм-м... — і зараз його немає? — запитав Якимець.
— Немає. Морг без нагляду. Якщо є потреба робити розтин — кличуть патанатома з обласної. Але це буває рідко.
— А куди саме поїхав цей патанатом? — запитав Якимець.
— Не знаю. А що, це має значення?
— Можливо. Я також із-за кордону повертався тоді... Словом, точно не знаю, але цим треба поцікавитися. А що із бородавками?
— Нічого. Нікого тут такого немає.
— Гаразд, — промовив Якимець. — Тепер займайся «нерухомістю» — перелік деталей отих із мого сну: хвіртки, защіпки, ручки дверей — у тебе є. Обійди планомірно всю лікарню і пошукай їх. Але я тебе прошу — з усією серйозністю. Як хоч, то собі думай, ніби я божевільний, але контракт відроби.
— Та годі тобі! Ти ж бачиш, я серйозно взявся.
Коли Олег ховав телефон у кишені, обличчя його висловлювало повне нерозуміння.
А у реанімаційному відділенні йшла війна. Двоє сержантів умовляли Адлаховича заспокоїтися і покинути лікарню. Він тільки відштовхував їх, продовжуючи лякати всіх головою районної адміністрації. Поруч товклася дружина п'яниці, яка не залишала надії умовити «хворого»:
— Ходімо, Васю, ходімо додому!
— Я не розумію, — запитав Щур, який знову з'явився у палаті. — Чому він ще тут? Я вас офіційно викликав. У мене серйозні хворі, а цей буянить.
— Але він каже, що серце у нього болить, — засумнівався капітан Панчишин, який очолював наряд. — Ви розпишетеся, що він здоровий?
— Не розпишуся, — відповів Щур, — але лікування у реанімаційному відділенні він не потребує. Пацієнт обстежений — інфаркту в нього немає. Я прошу вивести його з відділення як порушника внутрішнього режиму. А далі — якщо вже він наполягає, що хворий, — ведіть його знову на «швидку» і нехай вирішують, де йому лікуватися. Проте не тут — це однозначно.
— Хе! — вигукнув Панчишин. — Ми його зараз скрутимо, а він впаде й щось викине. А потім он — жінка його знову піде до прокурора, як минулого року ходила, й нас знову «гратимуть» і тягатимуть...
— Куди я ходила? Куди я ходила?! — поперла мадам Адлахович на капітана. — Та він минулого року взагалі нічого не зробив! Вам аби кийками когось приголубити і в камеру посадити!
— Ну от, бачите, доктор? — розвів руками Панчишин, коли вони опинилися удвох в ординаторській. — Ви ж також боїтеся: нехай непотріб, а прийде додому, перехилить ще з півпляшки і загнеться. Колись же це станеться! Раптом якраз сьогодні? Вас же потім з'їдять, що хворого з реанімації вигнали, а він помер після цього.
— Зариють, — погодився Щур. — При нашій ідіотській системі навіть із оцим зариють, — він потрусив кардіограмою, на якій дійсно не було найменших натяків на інфаркт.
— От і у нас так само, — розвів руками Панчишин. — І над нами армія чиновників. їм тільки привід дай — вмаж кийком по якомусь непотребу... Якщо не пощастить — зариють, як ви кажете. А у мене жінка і діти. Та й у кожного. От доводиться няньчитися із таким дебілом. У людській державі він би давно в камері ребра чухав, а ви б спокійно працювали.
— То що, нехай рознесе відділення? — не вгавав Щур.
— Зараз, доктор, хвильку терпцю. Хлопці зроблять усе путьом.
На цей момент двоє сержантів і жінка якимось дивом таки зуміли умовити Адлаховича.
— Ходімо, Васильовичу, — примовляв один із міліціонерів. — Звичайно, завтра — прямо до Бурчуна, обов'язково. А зараз додому, відпочити...
«Хворий» ледве переставляв ноги по підлозі, видаючи стогони впереміш із матами, і нарешті зник на сходах. Щур полегшено зітхнув та пішов до ординаторської, щоб покурити.
— Я ж казала вам, — підколола його Наталя, увійшовши слідом.
— Що ти казала? — зірвався він. — Що, в алкаша не може бути інфаркту? Він що — померти не може? Казала... Тепер навіть якщо йому ввечері цеглина на голову впаде, то ми тут довго чухатимемося, бо виперли хворого з реанімації, а він потім умер! їх не цікавитиме, від чого! Забула, де ти живеш?
— Де? — запитала Наталя.
— У державі, яка знущається з власної медицини. Того молися, сонечко, щоб Адлахович твій хоч би днів зо три у якусь відкриту каналізацію не загримів. Ось так.
— Ви що, жартуєте?
— От якщо загримить, побачиш. Іди глянь, щоб порядки після нього понаводили.
Наталя вийшла, але одразу ж вскочила назад:
— Доктор, Адлаховича несуть!
Двоє сержантів, важко дихаючи, заносили хворого назад — за ноги та попід пахви. Панчишин, увесь мокрий та переляканий, марно намагався їм допомогти і лише заважав.
— Куди? — кричав він. — Доктор! Куди?
Адлахович смикав руками та ногами, наче в агонії, тримаючись при цьому знову ж таки за серце.
— Туди... — приречено махнув рукою Щур.
П'яницю знову поклали на ліжко. Пацієнт демонстрував дикі болі.
— Довели до першого поверху, а він... — ледве дихав один із сержантів, — впав... трупом...
— От і сидіть при ньому, — сказав Щур. — А як буянитиме — виводьте знову.
Нічого більше не відповівши, наряд залишив відділення. У вену Адлаховичу приєднували крапельницю...
***
У невеличкій охайній кімнаті жінка в довгому домашньому халаті складала одежу. Чоловік у джемпері розсупонив краватку. Тихо підійшовши ззаду, він взяв її за талію, а потім дещо нижче.
— Нормально тут... — промуркотів він їй у саме вухо, прилипаючи до неї всією своєю поверхнею.
— Борисе... — відмахнулася вона. — Ти що? Зараз прийдуть...
— Ну що — «Борисе»... На мене збуджуюче діє незнайоме оточення... Люда... Давай...
— Ти з розуму з'їхав... Зараз?..
— Ти ж казала — у нього на дві години операція, встигнемо...
-Бо...
Але чоловік майже силою завалив її на канапу і накинувся зверху.
— Борисе! —
