Чужий і найрідніший - Інна Земець
Глава 13
- Що ти йому сказала?!
- Не вірю що ти вже недочуваєш – ми однолітки.
- Феєрично. And the Oscar goes to... - дурнуватим голосом затягнула Міла.
- Давай сюди ту статуетку, бо повірив.
- А сама повірила?
- Якби ж то...
Хоч і промовляла впевнено ті слова Тарасу вголос, а й сама собі не вірила, добре що язика не прикусила. Тоді не вірила - і зараз не вірю. Все наше спілкування – це раз на тиждень коротка переписка. Спочатку думала минеться, та відчуваю – не можу другом йому бути. Та ніч змінила все назавжди і ніякі «дружні відносини» повернути не вийде. Як йшла до нього в лікарню, ще мала думку, що все на краще буде, порозуміємось, зможемо продовжити де спинились, але… Поки його Марина до мене не підійшла, крутилося в голові все що було між нами і висновки мої обнадійливими не стали. Та хіба ж я на помийці себе знайшла?! Окрім фізичної складової відносин є ще вкрай важливий аспект – повага. А повагою і не пахне, як щоразу чоловік лише під хмілем до мене потяг відчуває. Це шо ж я за чудовисько таке, що він перепону свою уявну, лише за допомогою стимулятора алкогольного подолати може? То тепер щоразу чарку йому підсувати? Якось поганенько виглядають відносини, на які тільки не при тверезому розумі тягне. І чи востаннє на його обличчі переляк чи сором спостерігала? Скільки ще я в змозі таку картину побачити? Жодного разу. Може він вже і наважився сам по собі, та тут його жінки парад провели. Не зможу я стати його колишнею, яка з ним приязно вітатиметься, тож на більше тепер точно не наважусь. Годі, не хочу більше сподіватись на краще. Бачу, таки хотів крок назустріч мені зробити, та спинила ті слова не дослухавши. Не знаю як сил стало те все виголосити, бо кожне слово било в скроні. Наостанок набралася хоробрості, обійняла його приязно і пішла собі не обертаючись. Два тижні мовчав, давав мені відстань про яку просила, потім зателефонував. Слухала мелодію довго, тримала в руках телефон, але відповідати і не думала. За годину написала, що зайнята була, не могла говорити, спитала як справи. Написав, що все добре, спитав як я, чи не хочу зустрітись. Дуже хочу, так сильно, наче від того життя моє залежить, але написала що змушена відмовитись –занадто багато справ. Не так їх вже і багато, насправді, та мій офіс раптово повертатись до життя почав. Навіть не сподівалась на те, але зраділа невимовно. Ще ніколи не була така щаслива колег побачити! Перший день майже як святковий провели. Набалакались, обмінялись страхами і сподіваннями, почали згадувати, як то – працювати не вдома. Так і закрутилося життя. Щодня на роботу, раз на тиждень болюче повідомлення, на яке хочеться відповісти щирістю, а відповідаю брехнею черговою. Сама собі набридла, та думки від Тараса далеко не відходили. Спокусливі ідеї час від часу в мозок отруйними гадюками заповзали, підбурюючи почуття тамовані. Як все одно вже дружні відносини зіпсовано, то що втрачати? Не знаю, та перевіряти не ризикну. Серце то не акордеон, щоб туди-сюди його розтягувати і стискати. От сама кажу про гадюк отруйних, а найотруйнішою моя подруга була. Спочатку ще трохи ніби делікатно стримувалась, а потім мене клепати почала:
- Лесюня, то як не кращає, піди йому назустріч!
- Щоб ще погіршало? Ото вже дякую, подруго!
- А може й не погіршає. Сама ж казала, схоже Тарас нарешті свої клепки на вірні місця розклав, дотумкав що загрався у братика.
- Міла, а ти б хотіла продовження, якби чоловік після поцілунку утік до іншої країни, а після сексу – дивився наче на збоченні упіймали? Тут ніяка нервова система не витримає, про самооцінку вже взагалі промовчу. Розумію, він твій брат, але підтримай і мене трохи.
- Та підтримую! Була б поруч – пику йому натовкла б!
- От за таке дякую, люблю коли жартуєш – смішно. І спосіб вкрай помічний – чудова ідея.
- А я і не жартую! Доросле дурбецало, а наче дівча сполохане! Славка на нього нема, от би він йому пояснив…
- Сьогодні з ним балакала?
- Так, вранці зателефонував. Каже, все добре. Та він завжди так каже. Про себе стисло, а мене про все розпитує.
- До речі, про тебе. У лікаря була сьогодні?
На що Мілку переключити можна, то це на медичні візити. Доповість розлого, з деталями, про дівчинку свою годинами балакати може. І так би пів дня на телефоні і провели б, та її батьки вже вдруге за ранок проривались – мусила переключитись. Так, а мені чим сьогодні зайнятись? Проблему вирішила колега – запросила на фотовиставку в центрі міста. Зібралась швидко, доїхала легко, випили по безалкогольному мохіто і пішли сходами до зали. То добре, що рідини всотали трохи, бо біля перших же робіт витрачати її почали. Куди не кинь оком – понівечінні життя за кожною цеглиною обпаленою ховаються. Перед кожним фото надовго спинялась, аж поки не вклякла за пронизливий погляд зачепившись. Є фото, які зачіпають душу, а є ті, які всі нутрощі разом із подихом скручують – оце на таку зараз дивлюсь. Вже й далі рушити хотіла, аж за підпис автора зачепилась. Вірте чи ні, та не знаючи прізвища одразу відчула – цей Руслан наш Русік. Далі галерею блукала вже не безцільно – його роботи вишукувала, а відшукала ще й самого автора. В пів оборота впізнала кремезну статуру барабанщика колишнього. Вдягнутий в «піксель», волосся коротке, борода довга.
- Русік? – тихо спитала поволі підходячи до нього.
Точно він! Обернувся, а я ледь не підскочила. Де ті очі чортячі палаючі? Самі рішучість та холод наколо зінниць.
