Чужий і найрідніший - Інна Земець

- Леся, я маю…

- Закрити рота, - перериваю його я. – Не кажи нічого, бо по мармизі все бачу. Скажу вперше і востаннє: як зараз знову щось про «мала» чи «сестра» почнеш – зроблю так, що фальцетом заспіваєш. Я тобі не сестра, ти мені не брат. Почуття провини то доречно, якби силував. Ми обоє давно дорослі і вчора зробили те, що хотіли. Все. Ніяких обіцянок і обовязків. Ти мене не гвалтував, цноти не позбавив, до священника не тягтиму. А тепер – зібрався і геть звідси.

Не дивлюсь на нього, бо відчуваю, що зараз і другу руку йому покалічу. Забігла до ванної, ляснула дверима так, аж шампунь на поличці підстрибнув. Що завгодно уявляла, та такого ранку – ніколи. Нафантазувала собі трохи сорому, трохи невпевненості та скутості, а бачу переляк, наче поруч із Вієм прокинувся. Сиділа тут, аж поки не почула як вхідні двері клацнули. Пролетіла кімнатою мов фурія, поздирала білизну і в пралку жмутом запхала. Щоб і духу того тут не було! Бач, який лякливий? Хотіла на емоціях Мілку набрати, їй перцю під хвоста насипати, та передумала. Краще про це поки промовчу, сама видихну, вгамую емоції трохи. Бо що з тієї розмови гарного вийде? Отож, нічого. Хіба що Мілка знову полізе між нами щось з’язовувати, а другу серію цього спектаклю я не маю бажання дивитися, а тим паче участь у ній брати.