Чужий і найрідніший - Інна Земець

А от мені той клубок досить легко розплутати було. То він мене, мабуть, у Мілки вистежив і гостя запримітив. Ревниве дурко! Поки на тій квартирі була, попросив Славко на ночівлю його побратима пустити. Якраз повертався з відпустки, десь на день перебути шукав місцину. Звісно, кімнату приготувала, вечерю змайструвала – мені ж не важко. А Тарас собі вирішив, що я його з ліжка викинула і пішла собі іншого одрізу шукати?! Тобто, зі мною йому некомфортно, без мене теж припікає, то простіше мене аж настільки легковажною вважати?! Ну, начувайся, Тарасе, тільки но попадись мені на очі – влаштую тобі розбірки! І що це за мода – стеження влаштовувати? Дали відкоша – сиди рівненько і лікуй своє его поранене! Завершили розмову з Русланом на сумній ноті. А як не сумувати, коли людина завтра на південний край пекла відправляється?

- Вибач, Русік, що підігріла казанок твого товарища і тобі клопоту додавла.

- Дурниці то все, Лесик, все залагодите, як обоє тверезо на ситуацію глянете. Я б дійсно цього хотів. От повернусь – перевірю, чи подорослішали! – сміється він.

Я вже не сміялася, хоч щосили імітувала легкий настрій. Побажала йому божого благословення, не сказала «Бережи себе» - на нулі то неможливо. Дала настанову всю русню знищити і переможцем повернутись. Рознервувалася, руки знову задріботіли, бігом в робочий процес вклинилася, аби не розвалитись від емоцій. Так до вечора і протрималась. А вдома залипла над телефоном і все ніяк не могла вирішити: писати Тарасу чи хай сам озветься? Ні, не писатиму. Мовчить – і я мовчатиму. Дні спивали за днями, подруга розважала оповідками про свої будні, про малючку свою неспокіну, про Славка та його розповіді. Вона про брата свого не питала і я теми не зачіпала. Тим паче на календарі вже кінець вересня був, тож наближалась дата, яку колись радісно вдома відмічали, а відепер в сумну місцину вітання повезу. Завжди кепкувала з бабусі і дідуся що тридцятого вересня одружилися. Дід лише відмахувався, а бабуся казала – то вона  хотіла, щоб їм на все життя віри, надії і любові вистачило. Ще навесні домовились з Тарасом, що разом у цей день їх навідаємо, та тепер на нагадуватиму. Готуватися до тієї поїздки не було чого, хіба що морально.

 - То сама поїдеш? – спитала подруга.

- А з ким?

- Ну…

- Брата твого запрошувати не стану. І взагалі, до чого тут всі інші? То моя родина.

- Шкода, що я не поруч.

- І мені шкода, та не лише через те, що зі мною не поїдеш. Я за тобою щодня сумую. Та нічого, Мілка, перемога незабаром – відчуваю. Зате уяви, яке свято влаштуємо!

Ніби й відволіклись, дозволивши собі пофантазувати, але від думок сумних не врятувалась. Дістала фото бабусі та дідуся весільне, пальцем рідні облличчя обводила, ніби то дистанцію між нами подолати могло. Як мала була, питала у мами, хто та пара акторів на знімку. Навіть припустити не могла, що то мої. Дитяча уява підкидала ідею що то якісь знаменитості, такими гарними тут бабуся і дідусь були. Раптом телефон дзеленькнув – повідомлення від Русіка. «Випереджаючи питання – у мене все добре. Ти як?» - стисло, концетровано, по-військовому. Відповіла розлого, з жартом, як що і можу – то може трохи настрою підняти. Відповів смайликом і «Привіт Тарасу». Раптом за вікном загула сирена і тут накрило мене так, як давно вже не пам’ятаю. Все як з мішка на голову висипалось: нема моїх батьків справжніх, друг віднедавна знайдений далеко навалу відбиває щосекунди життям рзикуючи, подруга у іншій країні маля ростить, чоловік її досі рубежі боронить, а все через ту кров кляту, що і моїми венами шубовсає. Вона ж навіть на повідомлення, що сиротою стала ані слова не вицідила! Росте десь там серед орди мій брат рідний, а як виросте – приде сюди з мозком потороченим і моїх дітей вбивати буде. Це за умови якщо вони в мене будуть, бо я навіки, здається, у якомусь лабіринті без виходу застрягла. Розлюбити Тараса не можу, а поруч бути – ризикнути боюся.  Полилися сльози стрімким потоком – не спиниш. Мабуть, у нас з Мілкою зв’язок як у близнюків, бо бачу – знов телефонує. Не відповіла, скинула, написала, що сон валить, потім зателефоную. Не вгамувалася, закидала питаннями, чи зі здоров’ям все в порядку. А чого б ні? Спати засвітло лягти не можна, чи що? За годину трохи заспокоїлась, дихати почала не рвучко, а рівно. Злила надлишок емоцій, нарешті, задовго накопичувала. Та на зміну істериці якась дика втома навалилася і зневірою накрило. То ось яка ти, депресія? Забилася у крісло і втупилася у темряву за вікном. Так би до ранку і просиділа мабуть, та телефон знову настирливо мелодію раз за разом вигравав. Навіть не дивилася хто там. Напевне ж Мілка, а я не хочу балачок, дайте трохи тиші. Та де там… За кілька хвилин повідомлення посипались. І на те не відреагувала. А от на дверний дзвоник вже довелося, бо хоч і темно у моїх вікнах було, і тихо в квартирі, а хтось настирливий там на порозі вже безперервно дзеленчить. Є здогадка кого побачу – варіантів не так вже й багато, насправді. Відчинила двері – не помилилась, Тарас стоїть.

- Чого треба?

- Мені потрібна твоя допомога.

- Невдалий час обрав, я сьогодні нічим не допоможу, втомилась і спати вже лягаю. От тільки всі по черзі мені заважають – то дзвонять, то пишуть. Дасте ви всі мені спокій?

- Ні, - нахабно від дверей відсунув, взуття скинув і за руку вхопив. – Лесик, бодай що між нами тимчасово зламалося, та ти мене так легко не позбавишся.

- Схоже, твоя правда. Пив сьогодні? – дивлюсь як його брови від подиву пливуть.